РОЗДІЛ 19

ЛІКА

Субота

Будильник задзвонив о сьомій ранку. Я вимкнула його одразу. Бо субота, коли на тебе чекає важлива подія, - це не та субота, коли можна валятися в ліжку до обіду. Я підвелася. Пішла у ванну.

Прийняла перший душ за день - той швидкий душ, який потрібен лише для того, щоб остаточно прокинутися. Потім одягнула старий домашній одяг і взялася за прибирання квартири. Нашу маленьку квартиру прибирати недовго. Але я завжди робила це ретельно. Кожен куток.

Кожну полицю. Під меблями. Навіть за холодильником, де завжди накопичувався пил, якого ніхто не помічав. Ніхто, крім мене. Бабусі зараз не було вдома. Але квартира залишалася її домом. І я підтримувала її саме такою, якою вона любила її бачити. Коли закінчила, була вся мокра від поту й пахла мийними засобами. Тож повернулася у ванну вдруге. Цього разу довше. Помила волосся.

Одягнула чистий одяг. І поїхала до лікарні. О дев'ятій ранку я вже була в лікарні Святого Ангела.

Бабуся Ліда сиділа на ліжку в білій хустці. І щойно побачила мене, її обличчя змінилося. Так змінюється лише погляд людини, яка любить тебе всім серцем.

— Моя дівчинко.

Вона розкрила обійми.

— Як же я скучила.

Я обережно обняла її. Намагаючись бути водночас ніжною й міцною.

— Відколи ти мене чекала?

— Від восьмої ранку.

Без найменшого сорому. Я розсміялася.

— Бабусю.

— Що? Це правда.

Вона погладила мене по руці.

— Каміла приходила двічі.

— Знаю.

— Хороша дівчина.

— Дуже хороша.

Бабуся замовкла на мить. Потім додала:

— Вона сказала, що мене перевели сюди завдяки спеціальній програмі лікування.

Я відчула, як серце стиснулося.

— Так.

— І що мені надали пріоритет через стан здоров'я.

— Так, бабусю.

Вона уважно дивилася на мене.

— Я запитала, звідки взялися гроші.

Кілька секунд мовчання.

— І вона мені відповіла.

Я повільно кивнула.

— Розумію.

Бабуся нічого більше не сказала. Не тому, що не хотіла знати. А тому, що була мудрою. Вона завжди розуміла, коли людина готова говорити. І коли краще просто бути поруч. Саме за це я любила її найбільше. Ми провели разом увесь день. Обговорювали лікарню. Медсестер.

Пацієнтку із сусідньої палати, яка скаржилася на все без винятку від шостої ранку. Бабуся вже встигла охрестити її «Пані Скарга». І використовувала це ім'я з такою серйозністю, ніби воно було офіційно записане в документах. Ми разом пообідали. Її лікарняною їжею. І моїм контейнером із домашньою їжею. Телевізор працював десь на фоні. Канал із кулінарними шоу. Жодна з нас його не дивилася. О третій принесли каву та морквяний кекс. Бабуся чекала на нього так, ніби це була найважливіша подія дня. Саме тоді задзвонив телефон. Лорія.

— Алло?

— Люба, ти вже їдеш?

— Так. Я була з бабусею.

— Добре. Чекаю на тебе.

Я поклала слухавку. І одразу натрапила на той самий погляд. Погляд бабусі Ліди. Погляд-рентген. Погляд-детектор брехні. Погляд, від якого не сховаєшся.

— Робота чи побачення?

— Робота, бабусю.

— Авжеж.

У куточках її губ з'явилася лукава усмішка.

— Ти ж знаєш, що колись доведеться перестати працювати цілодобово й звернути увагу на чоловіків.

— Бабусю..

— Що?

— Не починай.

— Я лише кажу, що життя коротке.

Я застогнала. Вона розсміялася. Я нахилилася й поцілувала її в чоло.

— Люблю тебе.

— І я тебе, моя дівчинко.

— Побачимося завтра.

— Іди вже.

Коли я виходила з палати, вона все ще усміхалася. І я теж. О пів на четверту я приїхала до особняка. Лорія вже чекала в холі. Щойно я зайшла, вона підійшла до мене. І раптом обійняла.

Міцно. Щиро. Несподівано. Я завмерла на секунду. Бо Лорія не належала до людей, які роздають обійми направо й наліво. Саме тому її обійми важили значно більше. Я обійняла її у відповідь.

Вона відступила першою. Подивилася мені в очі.

— Я рада, що ти змогла отримати гроші для лікування бабусі, Анжеліко. У мене перехопило подих.

— Дякую.

Лорія коротко кивнула.

— А тепер ходімо.

— Куди?

— Нагору.

Мені зовсім не сподобалося, як це прозвучало.

— Навіщо?

— Тому що через три години ти маєш виглядати як наречена Деміда Корса.

Я застигла.

— О ні.

— О так.

— Лоріє..

— Уже запізно.

Вона взяла мене під руку. І повела до сходів.

— Повір мені.

— Саме це мене й лякає.

Лорія лише посміхнулася. І з цієї посмішки я зрозуміла одну дуже небезпечну річ. Вона отримувала від цієї ситуації набагато більше задоволення, ніж повинна була.

— І мені шкода, що тобі довелося отримати ці гроші саме таким способом. Ніхто цього не заслуговує. З Діною усе було інакше. Можливо, тому що ти молода, і..

— Лоріє, - м'яко перебила я.

Вона замовкла.

— Я не збираюся бути його дорогою супутницею.

Кілька секунд вона мовчала.