РОЗДІЛ 17

ЛІКА

День видався важким. Не через роботу; важка робота мені навіть подобалася, бо вона не залишала місця для сторонніх думок. Важко було всередині - так, як буває, коли носиш у собі велику проблему, яка досі не має вирішення і постійно тисне на свідомість, заважаючи зосередитися на будь-чому іншому. Я закінчувала прибирати останню ванну кімнату в південному крилі, коли почула голос місіс Діна у коридорі.

— Анжеліко. Підійди на хвилинку.

Вона стояла, спершись на стіну, з виразом людини, яка має щось сказати й довго обирала для цього правильний момент. Озирнувшись навколо, вона заговорила:

— Ти в порядку, дитино?

— Тримаюся, - відповіла я. Це була найчесніша відповідь, яку я могла дати.

Діна уважно подивилася на мене.

— Можу дещо тобі сказати?

— Звісно.

Вона схрестила руки на грудях.

— Рік тому мені терміново знадобилося двісті тисяч доларів. Борг, з яким я не могла впоратися самотужки. Я три тижні шукала вихід: банки, знайомі, усе можливе. А потім прийшла до господаря й розповіла йому все.

Вона зустрілася зі мною поглядом.

— Він дав мені ці гроші, Анжеліко.

Я мовчала.

— І до сьогодні не вирахував із моєї зарплати жодного цента.

— Діно..

— Знаю, що ти хочеш сказати.

— Я не впевнена..

— Знаю. Але послухай мене. У такі моменти не можна надто багато думати. Коли любиш когось, готовий на все. Твоя бабуся сиділа б склавши руки, якби допомога була потрібна тобі?

Питання влучило просто в серце.

Відповідати не було потреби.

— Піди поговори з ним, - тихо сказала вона. - Чула, як Лорія казала, що він повернувся й одразу зачинився в кабінеті.

Після її відходу я ще кілька хвилин стояла в коридорі. Коли любиш когось, готовий на все.

П'ять хвилин я простояла біля сходів, борючись сама із собою. Гордість була на одному боці. Бабуся Ліда - на іншому. І цього разу гордість програвала. Я піднялася нагору.

Зупинилася перед дверима його кабінету. Двічі постукала.

— Заходь.

Я відчинила двері. І миттєво пошкодувала, що не підготувала себе до побаченого.

Демід Корс без піджака о восьмій вечора мав би вважатися небезпекою для жіночого спокою. Біла сорочка з кількома розстебнутими ґудзиками відкривала початок татуювань на грудях. Тканина зовсім не приховувала його міцної статури. Волосся було трохи розпатлане, ніби він не раз проводив по ньому рукою протягом дня. Він подивився на мене. І посміхнувся. Ледь помітно. На мить. Але я це побачила. І відразу опустила погляд, відчуваючи, як щоки зрадницьки палають.

Прокляття. Він теж це помітив. Звісно, помітив. Демід не пропускав нічого. Я глибоко вдихнула й підняла голову.

— Містере Корсе. Я хотіла б поговорити.

— Про що? - він стояв, спершись на стіл і схрестивши руки.

— Я хотіла попросити вас про послугу.

На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша. Демід уважно дивився на мене, ніби намагався зрозуміти те, що я ще не встигла вимовити.

— Це через вашу бабусю? - спокійно запитав він.

Я здригнулася.

— Звідки ви..

— Ти останні дні майже не спиш. І постійно перевіряєш телефон. Неважко здогадатися.

Його голос звучав м'якше, ніж зазвичай. Моя гордість ще раз спробувала втрутитися, але цього разу я змусила її замовкнути.

— Їй потрібна операція.

Демід мовчки слухав.

— І мені більше нікуди звернутися.

Його погляд затримався на моєму обличчі.

— Сядь, Анжеліко, - тихо сказав він. - І розкажи мені все.

Він глибоко зітхнув із тією стриманою терплячістю, яка завжди була йому властива.

— Анжеліко. У мене немає часу ходити навколо теми. Кажіть прямо.

Я вдихнула. Глибоко.

— Мені потрібна позика.

— Зрозуміло. - Він навіть не кліпнув. - І про яку суму йдеться?

— 750 000 доларів.

Тиша тривала приблизно три секунди. Він дивився на мене тим самим незворушним поглядом, який я ніяк не могла навчитися читати. Обличчя справжнього керівника, що не видає жодної емоції.

— Це великі гроші, Анжеліко, - нарешті сказав він без осуду, лише констатуючи факт. - Минулого тижня я ледь не купив компанію за вісімсот тисяч. Не купив тільки тому, що власник намагався продати її за мільйон.

— Я знаю, що це багато, - відповіла я. І мій голос звучав упевненіше, ніж я очікувала. Коли справа стосувалася бабусі, щось усередині мене переставало боятися. - Будь ласка, сер. Це терміново. Операція, лікарня, догляд.. Гроші потрібні саме на це. Ви можете щомісяця вираховувати їх із моєї зарплати. Можете забирати все. Клянуся, я роками не пропущу жодного робочого дня.

Він мовчки дивився на мене ще кілька секунд.

— Я дам вам ці гроші, - нарешті сказав він.

Серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Але повертати їх не доведеться. - Його голос залишався рівним. - Натомість у мене є пропозиція.

І все полекшення миттєво зникло.

— Я не стану вашою особистою коханкою.

Слова вирвалися раніше, ніж я встигла подумати. Демід завмер.

Подивився на мене з виразом, який важко було зрозуміти. Ніби він одночасно здивувався і стримував сміх.

— Що ви сказали?

— Я сказала, що не..