РОЗДІЛ 16

Першого дня вона не прийшла. І я ні про що не запитав. Брехня. За день я подумки повертався до цього щонайменше чотири рази. І всі чотири рази змушував себе закрити цю тему, так і не знайшовши відповіді. Бо це не моя справа. Працівник не вийшов на роботу - таке трапляється.

Лорія перерасподілить обов'язки. Будинок продовжить працювати. Кінець історії... Тільки разом із нею з особняка зник і той легкий аромат ванілі. І я це помітив. Хоча зовсім не потребував такої інформації. Другий день. Прокинувся. Побігав. Повернувся. Прийняв душ. Спустився на сніданок.

Стіл був накритий. Кава чекала на своєму місці. Усе було так, як завжди. Усе.. окрім неї. Я мовчки їв, переглядаючи електронну пошту. Двічі подумав про неї, поки доїдав тост.

І ще раз - коли допивав каву. Жодна з цих думок не мала логічного пояснення, яке я зміг би витримати в серйозній розмові із самим собою. Тому я й не став заводити таку розмову. Поїхав до офісу. Працював. Але не так добре, як мав би. Третій день. Повернувшись додому ще до вечері, я одразу зустрів Лорію.

— Подзвоніть Анжеліки, - сказав я без жодних вступів. - Хочу знати, чи повернеться вона і коли саме. Коли я приїду ввечері - відповідь уже має бути.

— Так, сер.

Коли я повернувся після роботи, Лорія вже чекала в коридорі. Папка під пахвою. Та сама бездоганна постава.

— Телефонували?

— Так, сер.

Вона зробила коротку паузу.

— Бабуся Анжеліки зараз у лікарні. У неї рак. Стан різко погіршився. Анжеліка займається всім необхідним.

Я завмер.

— Коли вона повернеться?

— Завтра вранці, сер.

— Зрозуміло.

Слова самі зірвалися з язика раніше, ніж я встиг їх зупинити.

— Я не плачу працівникам за те, щоб вони вирішували сімейні драми, Лоріє. Я плачу їм за роботу. Це має бути зрозуміло.

Вона подивилася на мене. Нічого не відповіла. Я розвернувся й пішов до свого кабінету. Та фраза ще довго звучала в голові. І вже тоді, ще до того, як двері зачинилися за моєю спиною, я зрозумів.. Вона прозвучала жахливо. Я стояв біля вікна. Довго. Потім тихо вилаявся. Жорстоко.

Це було просто жорстоко. Не урок. Не встановлення меж. Не прояв дисципліни. Лише холодна жорстокість. І я чудово знав різницю. Її бабуся лежала в лікарні з онкологією. А я відповів так, ніби переді мною була фінансова таблиця. Та сама крижана манера генерального директора, яку я використовував майже завжди. Бо так було простіше. Простіше, ніж дозволити собі бути.. кимось іншим. Я ліг спати. Так нічого й не вирішивши. Прокинувся о шостій ранку. Умився. Почистив зуби. На кілька секунд затримав погляд на своєму відображенні. Спав погано. І моє обличчя повідомляло про це без будь-яких слів. Я вдягнув спортивний костюм. Кросівки. Вийшов надвір.

Сад ще був огорнутий прохолодою світанку. Трава блищала від роси. Повітря мало той особливий холод, який існує лише до того, як сонце остаточно прокинеться. Я побіг звичним маршрутом.

Стежкою вздовж маєтку. Повз озеро, над яким ще стелився ранковий туман. Повз крутий підйом, де легені завжди починали протестувати. Сьогодні я біг швидше. Чому — не аналізував. Через сорок хвилин повернувся. Футболка прилипла до тіла від поту. А голова стала трохи яснішою.

Саме це відчуття після бігу я й цінував найбільше. Єдина форма внутрішньої порожнечі, яку я готовий був прийняти. Я прийняв душ. Переодягнувся. Спустився вниз. Я вже прямував до їдальні, коли почув голоси. Тихі. Одразу кілька. Я насупився. Було лише шоста п'ятдесят ранку.

Сніданок уже чекав у їдальні. То що, в біса, відбувається на кухні о такій годині? Я підійшов до дверей. Ледь прочинив їх. І завмер. Усі четверо були там. Лорія. Дана Дак. Офрина. І вона.

Стояли навколо маленького столу для персоналу. Опустивши голови. Їхні руки були з'єднані.

Темні дерев'яні чотки Дани Дак повільно ковзали крізь пальці. Вони молилися. Тихо. Майже пошепки.

Але в тому шепоті був власний ритм. Особлива музика молитви, яка наповнює простір зовсім інакше, ніж будь-який інший звук. Анжеліка стояла до мене спиною. Її темне волосся спадало на одне плече. Плечі були трохи опущені. Так стоїть людина, яка вже більше не може нести свій біль сама й довіряє його Тому, Хто сильніший за неї. Я залишився стояти у дверях. Одну секунду. Другу. Мимоволі опустив погляд на годинник. І.. не зміг змусити себе зайти всередину. Було лише шоста п'ятдесят ранку. Цього разу надто рано прийшов саме я. Я повільно відступив від дверей, намагаючись не видати жодного звуку. Обережно причинив їх. Так тихо, ніби боявся зруйнувати ту крихку мить, свідком якої випадково став. Потім мовчки повернувся до передпокою. Взяв піджак. Портфель. Ключі від машини. Каву вип'ю вже в офісі. Сьогодні так буде краще. Я вийшов через бічні двері. Поспішав так, ніби запізнювався. Хоча насправді приїхав раніше, ніж будь-коли. Сонце лише починало підніматися над ще вологим після роси садом.

На під'їзній алеї вже чекав автомобіль. Макс, як завжди, стояв біля нього. Я мовчки сів на заднє сидіння.

— До офісу, - коротко сказав.

— Так, сер.

Макс плавно рушив. Я дивився у вікно. Будинок повільно залишався позаду. Та перед очима все ще стояла інша картина. Четверо жінок. Вони стояли, взявшись за руки. На маленькій кухні для персоналу. Діна Дак стискала в пальцях дерев'яні чотки. Офрина молилася майже пошепки.

Лорія рівним, упевненим голосом промовляла слова молитви. А вона.. Анжеліка стояла із трохи опущеними плечима. Так, ніби більше не мала сил сама нести свій біль. І віддала його Богові.

Молилася за бабусю. За її життя. За диво. А я.. Я кілька годин тому назвав усе це «сімейною драмою». Лише однією холодною фразою. Фразою, за яку досі не міг пробачити самому собі.

Я повільно заплющив очі. У грудях ворухнулося щось незнайоме. Неприємне. Важке. Я не став давати цьому назви. Бо варто назвати почуття - і воно стає реальнішим. А я не мав звички дозволяти почуттям керувати собою. Ніколи. Принаймні.. Так я завжди вважав. Автомобіль виїхав на ранкові вулиці Мангеттена. Місто прокидалося. А я їхав до офісу. І, як робив це вже багато років поспіль, удавав.. Що всередині мене нічого не змінилося. Що я нічого не відчув.