РОЗДІЛ 15

ЛІКА

Прокинулася я ще до того, як задзвонив будильник. Не тому, що почувалася бадьорою. Просто так вимагала необхідність. Є різниця між тим, коли ти прокидаєшся від бажання жити новий день, і коли тіло підіймається саме, поки душа ще важка від усього пережитого. Я кілька секунд дивилася на себе у дзеркало ванної. Побачене мені не сподобалося. Темні кола під очима, бліде обличчя, змарнілі риси. Обличчя людини, яка останніми днями більше плакала, ніж спала, і не встигла оговтатися ні від одного, ні від іншого. Я вмилася холодною водою. Одягнула форму. Чорна сукня з вишитим на грудях написом Korsan на мить затримала мій погляд у дзеркалі. Я стояла мовчки.

Раніше це був просто робочий одяг. Тепер він означав дещо більше. Він означав зарплату. А зарплата означала шанс. І зараз шанс був єдиним, що в мене залишилося. Я вийшла з дому. Ранковий Мангеттен мав особливий ритм. Не той, який показують у фільмах чи журналах.

А справжній. Ритм людей, які встають ще до сходу сонця, їдуть переповненим транспортом, поспішають на роботу з іще вологим після душу волоссям, бо просто не було часу його висушити.

Я завжди була однією з таких людей. Автобус був переповнений. Я стояла, тримаючись за поручень, притискаючи сумку до себе. Думки кружляли одна за одною. Бабуся. Лікарня.

Аркуш із цифрою 750 000 доларів. Три дні безрезультатних пошуків. І голос Лорії телефоном.

"Доню.."

Одне це слово тоді втримало мене від того, щоб остаточно зламатися. Я вийшла на своїй зупинці.

Пройшла знайомі три квартали. Зупинилася перед службовим входом до маєтку. Глибоко вдихнула. І зайшла всередину. На кухні стояв знайомий запах міцної кави. І ще чогось солодкого.

Діна Дак щоранку пекла або готувала щось смачне просто тому, що була переконана: хороший день починається з хорошого аромату. І ніхто ніколи не сперечався з нею. Я відчинила двері.

Усі троє вже були там. Лорія сиділа на чолі столу з чашкою кави та папкою, у якій щоранку переглядала план роботи. Діна Дак стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі зі спокоєм людини, яка бездоганно знає свою справу. Офрина сиділа біля столу, швидко чистячи фрукти вправними рухами рук. Першою мене побачила Лорія. Вона повільно поставила чашку.

Поглянула просто на мене. В її світлих очах було щось незвичне. Турбота. Стримана, майже непомітна. Але справжня.

— Анжеліко, - тихо промовила вона.

І цього виявилося достатньо. Діна Дак одразу обернулася.

Офрина теж підвелася. За мить я вже стояла посеред них. Діна Дак першою міцно мене обійняла.

Так обіймають жінки, які все життя піклувалися про інших. Тепло. Щиро. Без зайвих слів.

Я більше не могла стримуватися. Усе, що я тримала всередині останні кілька днів, вирвалося назовні. Я розплакалася просто посеред кухні маєтку Корсів. Офрина мовчки гладила мене по спині. Вона не говорила нічого. Іноді присутність означає більше, ніж будь-які слова. Лорія залишалася біля столу. Вона не втручалася. Лише дивилася. Але її погляд говорив набагато більше, ніж вона дозволила б собі сказати вголос. Коли я нарешті трохи заспокоїлася, Діна Дак посадила мене на стілець. Переді мною одразу з'явилася чашка гарячої кави. А поруч - шматок її знаменитого апельсинового пирога. Того самого, який вона пекла щовівторка. За кілька тижнів роботи я вже встигла зрозуміти, що нічого смачнішого у своєму житті не куштувала.

— Спочатку поїж, дитино, - лагідно сказала вона. - А вже потім поговоримо.

Я мовчки кивнула. Зробила ковток кави. Відламала маленький шматочок пирога. І тільки тоді почала розповідати. Повільно. Уривками. Про бабусю. Про кров у ванній. Про швидку. Про лікарню. Про пухлину. Про операцію. Про 750 000 доларів. На кухні запанувала така тиша, що було чути лише тихе кипіння кавника на плиті. Ніхто не перебивав мене. Ніхто не ставив зайвих запитань. Кожна з них просто слухала. І саме це зараз було для мене найбільшою підтримкою.

…про бабусю Ліду. Про лікарню. Про те, що діагноз виявився набагато гіршим, ніж ми сподівалися. Про термінову операцію, яку можна було зробити лише в лікарні «Hospital de los Ángeles». І про суму, яку я вже не могла навіть вимовити вголос, не відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Діна Дак мовчки накрила мою долоню своєю. Її тепла рука лежала поверх моєї на столі, ніби нагадуючи: ти не сама. Офрина заплющила очі лише на мить, ніби проживаючи цей біль разом зі мною. Лорія вислухала все до кінця. Не перебила жодного разу. Вона вміла слухати по-справжньому. Не думала про відповідь, поки ти ще говориш. Просто слухала. Коли я закінчила, між нами на кілька секунд запала тиша. Потім Лорія тихо запитала:

— Анжеліко… ти віриш у Бога?

Я підняла на неї очі.

— Вірю, - відповіла я.

І це була правда. Навіть у ті дні, коли вірити було найважче. Вона повільно кивнула.

— Тоді давайте помолимося за донью Ліду.

Ми залишилися вчотирьох на кухні. Кава вже починала холонути в чашках.

Діна Дак засунула руку до кишені свого фартуха й дістала дерев'яні чотки. Темне, трохи потерте дерево. Було видно, що вони пройшли разом із нею не один десяток років. Я ніколи не питала, звідки вони в неї. Але чомусь була впевнена - за цими чотками стояла ціла історія. Ми стали поруч. І почали молитися. Голос Лорії звучав рівно й спокійно. Голос Діни Дак мав ту особливу мелодію, яка народжується лише тоді, коли людина молиться все життя. Офрина говорила тихо, майже пошепки. Щиро. Від самого серця. Мій голос спочатку тремтів. Слова плуталися. Та поступово я підхопила ритм інших. І наші голоси злилися в одну спільну молитву. Чотири жінки.

Чотири різні долі. Одна надія. Ми молилися за бабусю Ліду. За успішну операцію. За диво, яке ще не знали, звідки прийде, але дуже хотіли вірити, що воно вже дорогою. Коли молитва закінчилася, ми ще трохи стояли мовчки. Це була особлива тиша. Тиша після щирих слів. Після того, як ти віддав свій біль Богові й більше не тримаєш його самотужки. Діна Дак обережно сховала чотки назад до кишені. Офрина непомітно витерла сльозу в кутику ока. Лорія підвелася. Поправила акуратний пучок волосся. Поглянула на нас своїм звичним спокійним поглядом, у якому дивним чином поєднувалися професійність і людяність. Вона звернулася до всіх: