РОЗДІЛ 14

ЛІКА

Каміла приїхала вже за годину після того, як отримала моє повідомлення. Вона навіть не стала розпитувати в листуванні. Лише написала коротке: «Я вже їду», — і відразу вирушила. Коли вона переступила поріг квартири, я одразу помітила її заплакані очі. Повіки були припухлими, наче вона проплакала всю дорогу. Не сказавши жодного слова, Каміла міцно обійняла мене. Я не знаю, скільки ми так простояли. Хвилину. Десять. Можливо, більше. Я плакала, уткнувшись обличчям їй у плече, а вона лише гладила мене по спині, дозволяючи виплакати весь біль, який я стримувала ще від тієї страшної миті у ванній кімнаті… від дороги до лікарні… від слів лікаря… і від тієї цифри на аркуші паперу, що лежав у моїй сумці й здавався смертним вироком. Коли сліз майже не залишилося, ми перейшли на кухню. Я мовчки поклала перед нею папірець. Каміла уважно прочитала його. Потім прочитала ще раз. Її губи ледь здригнулися.

— 750 000 доларів… - тихо промовила вона, ніби вимовлені вголос слова робили цю суму ще страшнішою. Я лише кивнула.

— Саме стільки.

Запала довга тиша.

Каміла поклала долоні на стіл і глибоко вдихнула.

— Добре, - сказала вона з тією впертістю, яку я так добре знала. - Не будемо панікувати. Ми знайдемо вихід.

Я сумно посміхнулася.

— Звідки?

— Спочатку подумаємо. Потім будемо діяти.

І ми почали думати. Першою нашою надією став банк. У понеділок зранку я особисто прийшла до відділення, зібравши всі документи, які лише могла знайти: довідку з нового місця роботи, підтвердження адреси проживання, банківські виписки, усе, що могло хоч якось допомогти.

Керівником відділення був чоловік років п'ятдесяти. У тонкій металевій оправі окулярів він виглядав людиною, яка за багато років навчилася говорити слово «ні» так часто, що воно перестало викликати будь-які емоції. Він уважно вислухав мою історію. Перевірив дані в комп'ютері. Декілька хвилин мовчки переглядав інформацію. Потім підняв на мене очі.

— Пані Нікс, з вашим нинішнім кредитним рейтингом ми можемо схвалити кредит приблизно на.. 8000 доларів.

8000. У голові миттєво промайнула інша цифра. 750 000 Між ними лежала прірва. Я подякувала за приділений час, хоча чудово розуміла, що ця розмова нічого не змінила. Вийшла на вулицю. Холодне повітря боляче вдарило в обличчя. Я набрала Камілу. Вона відповіла майже одразу.

— Ну що?

Я заплющила очі.

— 8000..

Лише ці два слова. Каміла мовчала кілька секунд. Потім твердо відповіла:

— Добре.

Я ледь усміхнулася крізь сльози.

— Добре?

— Так. Це лише перша спроба. Переходимо до наступної.

Я хотіла сказати, що наступної може й не бути. Що часу майже не залишилося. Що бабуся лежить у лікарні й кожна година може стати вирішальною. Але не сказала. Бо, дивлячись на Камілу, я зрозуміла одну просту річ. Поки вона не здалася - я теж не мала права здаватися.

Каміла знала жінку, яка знала чоловіка, що позичав гроші без банківської тяганини.

Такі знайомства існують майже в кожному місті. Про них знають усі, але говорять лише пошепки, бо кожен чудово розуміє, чим насправді закінчуються подібні позики. Ми поїхали разом. Чоловіка звали Леон. Його офіс розташовувався в самому кінці крамниці вживаної електроніки в Квінсі. Невелике приміщення зі старим шкіряним кріслом, потертою дерев'яною шафою, настільним вентилятором і чашкою давно охололого кави, яку він навіть не запропонував гостям. Він уважно вислухав мене, а потім так само спокійно почав пояснювати умови. Спокійно. Наче багато років поспіль стягував захмарні відсотки й давно перестав помічати, наскільки це жорстоко.

— 22% на місяць.

Саме на місяць. Не на рік. На місяць. І це ще не все. Максимальна сума, яку він був готовий позичити людині без застави й без попередньої історії співпраці, становила лише 50 000 доларів.

А мені потрібно було.. 750 000. Навіть якби я погодилася на його умови, за пів року борг зріс би майже до 100 000 доларів. І це за умови, що кожен цент моєї зарплати йшов би лише на виплату відсотків. Без їжі. Без життя. Без майбутнього. Ми мовчки вийшли з офісу. Надворі дрібно мрячив дощ. Каміла мовчала майже два квартали. Потім різко зупинилася.

— Він би тебе живцем з'їв, Ліко.

Я сумно кивнула.

— Знаю.

— Добре, що ми відмовилися.

— Так..

Вона поклала руку мені на плече.

— Ми знайдемо інший спосіб.

Я гірко посміхнулася.

— Каміло.. Ми вже перепробували три варіанти.

Вона навіть не похитнулася.

— Значить, буде четвертий.

Вона сказала це з тією впертістю, яка іноді мене страшенно дратувала. Але саме ця впертість зараз не дозволяла мені сісти просто посеред тротуару в Квінсі й більше ніколи не підвестися. Ми продовжили шукати. Кредитна спілка. Відмова. Спеціальна програма медичного фінансування, яку я знайшла о другій ночі на одному із сайтів. Відмова. Недостатня кредитна історія. Благодійний фонд допомоги онкохворим, який Каміла знайшла після кількох годин пошуків.

Черга. Шість місяців. Шість.. Лікар казав, що в нас залишилися лише тижні. Шість місяців були рівнозначні відмові. Тієї ночі ми не спали майже до третьої ранку. Ноутбук стояв відкритий між нами. Ми переглядали один сайт за іншим. Читали форуми. Шукали благодійні організації. Телефонували. Писали листи. Хапалися за кожну, навіть найменшу надію. Будь-яку можливість. Будь-який шанс. Будь-яку шпарину, яку ще не помітив наш відчай. Близько третьої Каміла заснула просто на дивані. Ноутбук так і залишився відкритим. Я ж сиділа нерухомо й дивилася у стелю. Бабуся Ліда лежала в палаті державної лікарні. Лікарі робили все, що могли. Але ми обидві знали правду. Їхніх можливостей було недостатньо. І ніхто не міг цього змінити. 750 000 доларів.