РОЗДІЛ 13

ЛІКА

Я прокинулася від гучного удару. Це був не будильник. Не телефон. Не звук машини за вікном.

Це був глухий, важкий гуркіт, що долинув із ванної кімнати. Такий звук, який тіло впізнає раніше, ніж свідомість. За одну мить серце починає шалено калатати, а ноги вже самі несуть тебе вперед, навіть не даючи часу подумати. Я різко сіла на ліжку.

— Бабусю?. Бабусю Лідо, з вами все добре? - крикнула я.

У відповідь - тиша. Абсолютна. Моторошна. Моє серце завмерло. Я зіскочила з ліжка босими ногами й побігла до ванної. Двері були прочинені. Я штовхнула їх рукою. І в ту ж секунду світ перестав існувати. Бабуся лежала на холодній підлозі. Її біла хустинка сповзла набік, сиве волосся розсипалося по плитці. Очі були напівзаплющені, губи неприродно бліді. Навколо.. Кров. Темна.

Густа. Змішана з блювотою. Її було так багато, що мені на мить здалося, ніби я дивлюся не на справжню картину, а на якийсь страшний сон. Повітря зникло. Я більше не могла вдихнути.

Всередині грудей утворилася порожнеча, така глибока, що вона майже боліла фізично.

— Бабусю!

Я впала перед нею на коліна просто в калюжу холодної води й крові. Мої руки затремтіли.

Я торкнулася її обличчя. Такого холодного..

— Бабусю.. подивіться на мене.. будь ласка.. подивіться..

Її повіки ледве здригнулися. Вона дуже повільно перевела погляд на мене.

— .. Анжеліко..

Її голос був майже нечутний. Наче подих. Наче остання ниточка, що ще тримала її поруч зі мною.

— Я тут.. я тут.. — мої сльози вже текли по щоках. - Я нікуди не піду.. Ви мене чуєте? Не заплющуйте очей.. будь ласка.. не зараз..

Вона спробувала усміхнутися. Не змогла. Я більше не витримала. Закричала. Це сталося само собою. Я не вирішувала кричати. Не думала про це. Весь жах, який я намагалася стримати, вирвався назовні одним розпачливим криком.

— ДОПОМОЖІТЬ!!

Я вдарила долонею по стіні. Ще раз.

І ще.

— Будь ласка! Хтось! Допоможіть!

За кілька секунд у коридорі пролунали двері. Чиїсь кроки. Голоси. Першою забігла сусідка з квартири навпроти. Потім подружжя з верхнього поверху. Ще хтось. Я майже нікого не бачила.

Не могла відвести погляду від бабусі.

— Викликайте швидку! - сказала я, навіть не знаючи, до кого звертаюся. - Будь ласка.. зараз.. негайно..

— Уже телефоную!

— Викликали!

— Вона дихає?

Голоси змішувалися. Я більше нічого не розрізняла. Я лише сиділа на холодній підлозі, тримаючи голову бабусі на своїх колінах. Гладила її по волоссю. По щоках. По руках. І говорила.

Безперервно.

— Я тут..

— Не бійтеся..

— Швидка вже їде..

— Ви не залишаєте мене..

— Ми ще підемо гуляти..

— Я приготую вам каву..

— Я люблю вас..

— Ви чуєте мене?.

Вона повільно кліпнула. Раз. Потім ще. І цього було достатньо, щоб я не зламалася остаточно.

Я плакала. Тихо. Без схлипувань. Я не хотіла її лякати. Не хотіла, щоб останнє, що вона побачить, був мій страх. Швидка приїхала дуже швидко. Мені здалося, що минула ціла вічність.

 Насправді - лише кілька хвилин. Фельдшери одразу взялися до роботи.

Чітко. Спокійно. Професійно. Саме так працюють люди, які щодня бачать чужий біль.

— Пані, будь ласка, відійдіть.

Я не хотіла. Усе всередині кричало, щоб я не відпускала її руку. Та я відступила.

Бо знала - зараз вони можуть зробити більше, ніж я. Я сперлася плечем об стіну під'їзду.

Коліна підкошувалися. Хотілося впасти поруч із нею. Але я стояла.

І мовчки дивилася, як вони ставлять крапельницю, перевіряють тиск, підключають кисень.

Від їхньої впевненості мені не ставало легше. Навпаки. Вона лише підтверджувала одне.

Усе дуже серйозно. Коли бабусю поклали на ноші, я побігла слідом. Навіть не пам'ятаю, як опинилася в машині швидкої. Сіла поруч. Знову взяла її руку. Саме цю руку. Ту саму, що тримала мене маленькою, коли я боялася грози. Яка зашивала мій перший порваний рюкзак. Яка варила суп тоді, коли вдома майже не було грошей. Яка обіймала мене після кожної невдачі. Я стискала її долоню обома руками. Вона була холодною. Дуже холодною. Я не дозволила собі думати, що це може означати. Ні. Не зараз. Міська лікарня Мангеттена серед ночі виглядала так, ніби несла на собі весь біль цього величезного міста. Яскраве біле світло різало очі. Стільці в коридорах були незручними. У повітрі змішувався запах антисептика, ліків і дешевого автомата з кавою. Навколо сиділи люди. Такі самі, як я. Хтось мовчки молився. Хтось плакав. Хтось бездумно дивився в підлогу. У кожного була своя історія. Своя біда. Своя людина за дверима реанімації. Я сіла. Поклала руки на коліна. І просто дивилася вперед. Насправді я нічого не бачила. Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина. Холодна плитка. Кров. Бабуся. Її слабкий голос.

"Анжеліко.."

Я навіть не згадала про телефон. Не відповіла на жодне повідомлення. Не подзвонила Камілі.

Не написала на роботу. Усе це більше не мало значення. Існувала лише одна людина. Моя бабуся.

Минуло кілька годин. Здавалося, час зовсім перестав рухатися. Нарешті двері відчинилися. У коридор вийшов лікар. Він повільно зняв маску, знайшов мене поглядом і підійшов ближче.

Моє серце стиснулося. Я підвелася назустріч.

— Ви родичка пані Ліди? - тихо запитав він.

Я лише кивнула. Навіть говорити вже не могла. Він глибоко зітхнув. І почав пояснювати…

Лікар був у білому халаті. На його обличчі читалася втома після довгого нічного чергування. Під очима залягли темні кола, волосся було трохи скуйовджене, а плечі опущені так, як буває лише в людей, які вже багато годин поспіль борються за чиїсь життя. Він підійшов до мене повільно.