РОЗДІЛ 12

ДЕМІД

Я повернувся до маєтку о сьомій вечора. Не зупиняючись, одразу піднявся на другий поверх, у північне крило. Не мав звички повідомляти всім про свій прихід. Якщо я вдома - про це й так стане відомо тоді, коли потрібно. Швидко прийняв душ. Гаряча вода. Дві хвилини. Більше й не треба. Потім перевдягнувся. Темні джинси, проста біла сорочка без піджака. Ніколас не заслуговував на діловий костюм о восьмій вечора в понеділок, а я після цілого дня в офіційному одязі хотів нарешті нормально дихати. Два легкі натискання парфумів на шию. Провів рукою по волоссю, яке й без укладки виглядало так, як потрібно. Сів у крісло біля панорамного вікна. І почав чекати. У голові крутилася думка, яку я навіть собі не хотів називати вголос. Передчуття.

Таке саме, яке виникає перед укладанням великої угоди. Коли ти вже знаєш результат, а інша сторона ще ні. Мені подобався цей момент. Спостерігати за людьми, які ще не здогадуються, що зараз зміниться вся розмова. З Ніколасом буде трохи складніше. Він знає мене вже дванадцять років. Занадто добре. Він обов'язково почне ставити запитання. І майже напевно вони мене дратуватимуть. Але цього разу я був готовий. О 19:35 телефон завібрував.

«Я приїхав.»

Я спустився вниз. Коли зійшов сходами до вестибюля, Ніколасе уже стояв біля Лорії зі своєю незмінною відкритою усмішкою. За всі ці роки я так і не зрозумів, звідки в нього стільки гарного настрою.

— Деміде!

Він широко розкрив обійми.

— Ніколасе.

Я дозволив себе обійняти. Лише йому. Бо після дванадцяти років дружби сперечатися через це було б просто марною тратою сил. Лорія непомітно зникла в коридорі, залишивши нас самих.

Ми перейшли до вітальні. Ніколасе недбало кинув піджак на диван і сів так, ніби це був його власний будинок. Колись мене це дратувало. Тепер уже ні. Приблизно після п'ятого року нашої дружби я перестав робити йому зауваження.

— Ну, давай вже, - сказав він, дивлячись на мене з неприхованою цікавістю. - Деміде, я справді помираю від цікавості. Хто ця твоя фальшива наречена?

— Терпіння.

— У мене його немає.ь Ти серед білого дня заявляєш, що знайшов вирішення всієї історії з Аль-Мансуром, а потім кажеш: «Побачиш увечері». І як, по-твоєму, я маю після цього спокійно чекати?

Я ледь усміхнувся.

— Спочатку вечеря. Потім усе інше.

Він уважно подивився на мене, ніби вирішував, чи варто ще наполягати.

Зрештою лише похитав головою.

— Сподіваюся, це не якась модель, Даміде.

Тепер його голос став серйознішим.

— Я не жартую. Аль-Мансур прожив шістдесят років серед людей, які постійно намагалися його вразити. Він миттєво відчуває фальш і бачить виставу ще до того, як вона починається.

Модель не спрацює. Потрібна жінка, яка виглядатиме справжньою.

Я спокійно кивнув.

— Я теж про це думав. Не хвилюйся.

Він ще кілька секунд мовчки дивився на мене.

— Добре. Здаюся. Але якщо це Аміна..

— Це не Аміна.

Він театрально видихнув.

— Слава Богу.

У цей момент у дверях з'явилася Лорія. Як завжди, бездоганна.

— Пане, вечеря готова.

Я кивнув. Ми з Ніколасом одночасно підвелися.

— Нарешті, - усміхнувся він. - Я вже починав думати, що ти вирішив заморити мене голодом.

— Це було б дешевше, ніж тебе годувати.

— Ось за це я тебе й люблю.

— Не перебільшуй.

Він лише засміявся Ми перейшли до їдальні. Вечеря минала так, як проходила майже кожна наша зустріч. Мовою цифр. Мовою контрактів. Мовою бізнесу. Ми обговорювали вихід на азійський ринок, готель в Афінах, який і далі загрузав у грецькій бюрократії, нову технологічну компанію із Хан-Коалу, що привернула увагу Ніколаса, та кілька інвестиційних проєктів, які мали визначити наступні місяці роботи Korsan Capital. І лише коли основні страви були майже доїдені, я зрозумів, що час нарешті перейти до теми, заради якої він сьогодні сюди приїхав. Я говорив. Нікол асвідповідав. Але лише половина моєї уваги була зосереджена на розмові. Інша - весь час стежила за тим, що відбувалося на периферії. Вона була там. У своїй чорній сукні, що ідеально сиділа по фігурі. Рухалася між сервантом і столом так само, як і завжди: тихо, впевнено, без зайвого шуму. Вона не привертала до себе уваги навмисно, але дивним чином саме її присутність відчувалася найбільше. І цей аромат.. Ваніль. З легкою, теплою ноткою чогось глибшого, що я так і не зміг визначити. Він долинав до мене щоразу, коли вона проходила поруч. Я переконував себе, що не звертаю на це уваги. Але брехати самому собі я ніколи не вмів. Ніколас щось розповідав про новий проєкт у Хан-Коалу. Я відповідав майже машинально. І водночас подумки знову аналізував жінку, яка кілька днів тому дала мені ляпаса у власній спальні, а тепер щодня спокійно приходила на роботу так, ніби нічого не сталося. І щоразу, коли я бачив її, логіка чомусь переставала працювати саме тоді, коли була потрібна найбільше. Коли вона повернулася з пляшкою віскі й акуратно поставила на стіл два кришталеві келихи, я уважно подивився на неї.

— Ні, Анжеліко, - сказав я, коли вона запропонувала налити.

Вона завмерла. Я повернувся до Ніколаса.

— Ніколасе.. хочу познайомити тебе з Анжеліко.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Я помітив усе. Ледь помітне напруження в її плечах.

Те коротке завмирання, яке навряд чи помітив би хтось інший. Але я вже занадто уважно за нею спостерігав. Ніколасе повільно перевів погляд із мене на неї. Його піднята брова красномовно говорила більше, ніж будь-які слова. Він явно зрозумів, що це зовсім не звичайне знайомство.