РОЗДІЛ 11

ЛІКА

Понеділок почався так само, як і всі інші понеділки. Будильник о п'ятій ранку. Кава.

Чорна уніформа з акуратно вишитим на грудях прізвищем Korsan. Чорні балетки. Сумка.

Коли я виходила з квартири, бабуся ще спала. Як завжди, я залишила їй маленьку записку на кухонному столі. Вона завжди трохи губилася, коли прокидалася й не знаходила мене вдома.

Краще нехай спочатку побачить пояснення, ніж почне хвилюватися. За кілька тижнів робота в маєтку Корсів уже стала звичною. Кожна кімната прибиралася в чітко визначеному порядку.

Кожен засіб мав своє місце. Кожна серветка використовувалася тільки там, де потрібно.

Кожна дрібниця відповідала стандартам, яких мене навчила Лорія ще в перший тиждень.

Я швидко все запам'ятала. Я завжди була такою. Достатньо один раз пояснити мені правило — і більше повторювати не доведеться. Ранок минув спокійно. Без несподіванок. Без помилок.

Без Деміда Корса, який міг зненацька з'явитися буквально з повітря, займаючи своєю присутністю значно більше простору, ніж дозволяли його зріст і постать. Як сказала кухарка, сьогодні він поїхав ще до восьмої ранку. Навіть не поснідав. Діна Дак була невисокою жінкою із коротким сивуватим волоссям і руками людини, яка все життя готувала для інших. Вона знала кожну звичку мешканців цього будинку краще, ніж будь-хто. І непомітно взяла мене під свою опіку ще з першого тижня. Щодня дозволяла сісти поруч із нею на кухні. І майже силоміць підкладала мені ще одну порцію. Ніколи навіть не питаючи, чи хочу я.

— Він поїхав ще до восьмої. Навіть кави не випив, - сказала вона, спокійно нарізаючи цибулю так, що очі навіть не сльозилися. - Щопонеділка однаково. Працює так, ніби його хтось прокляв.

Я усміхнулася.

— А коли він тоді їсть?

— Коли згадає.

Вона байдуже знизала плечима.

— А згадує далеко не завжди.

Під час обіду я мимоволі подумала, що якби мала стільки грошей, то щодня снідала, обідала й вечеряла рівно за графіком. Але, мабуть, у кожного свої проблеми. І проблеми Деміда Корса явно не стосувалися рахунків за світло чи вартості продуктів. Близько п'ятої вечора я закінчувала прибирати останню ванну кімнату в південному крилі, коли в коридорі з'явилася Лорія. Як завжди, рівна постава. Папка під пахвою. Жодного зайвого руху.

— Анжеліко.

— Лоріє.

Вона одразу перейшла до справи.

— Сьогодні ввечері буде вечеря.

Я підвела голову.

— Потрібна допомога з обслуговуванням столу. Можеш залишитися після зміни?

Формально це було запитання.

Насправді - ні.

— Так, звичайно.

Вона коротко кивнула.

— Добре. Ходімо зі мною.

Кухня в маєтку перед великою вечерею була зовсім іншою. Здавалося, вона жила власним життям.

Діна Дак керувала всім із таким спокоєм, ніби робила це вже сотні разів. Мабуть, так і було. На плиті кипіли каструлі. У духовці допікався м'ясний рулет. Хтось нарізав зелень. Хтось полірував келихи. У повітрі змішувалися запахи вершкового масла, свіжих трав, часнику та запеченого м'яса.

Це був аромат їжі, яку готують не поспіхом, а з любов'ю й увагою. Мені доручили сервірування столу. Лорія відкрила велику шафу й обережно дістала коробки. Я завмерла. Навіть здалеку було видно, що цей сервіз коштує більше, ніж усе, що знаходиться в нашій квартирі. Разом узяте.

— Це сервіз Ніколаса, - пояснила Лорія, акуратно розставляючи тарілки. - Можеш працювати спокійно. Він не надто вибагливий.

Я здивовано подивилася на неї.

— Він багатий, але в побуті досить простий. Вони з господарем знайомі вже багато років, тому пан Демід давно звик до його манер.

— Зрозуміла.

— Біла порцеляна. Срібні прибори. Кришталеві келихи стоять на другій полиці. І..

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Дуже обережно, Анжеліко.

Я ледь усміхнулася.

— Як завжди.

Вона ще кілька секунд уважно спостерігала за мною. Ніби ще раз переконувалася, що може довірити мені таку роботу. Потім мовчки пішла перевіряти решту підготовки. О сьомій сорок п'ять вечора стіл був повністю готовий. Я зробила кілька кроків назад. Саме так мене навчила Лорія.

Закінчити роботу - це не тоді, коли тобі здається, що все готово. Закінчити - означає відійти, подивитися на результат чужими очима й чесно відповісти собі, чи змінила б ти ще хоч щось.

Я уважно оглянула стіл. Біла порцеляна стояла ідеально рівно. Срібні прибори блищали так, ніби їх щойно відполірували. Кришталеві келихи ловили світло люстри й розсипали його дрібними відблисками по білосніжній скатертині. Кожна серветка була складена однаково. Кожна квітка у вазі дивилася в потрібний бік. Я ще раз повільно провела поглядом по всьому столу. І лише тоді дозволила собі тихо видихнути. Тепер усе було саме так, як повинно бути. У їдальні вже панувала тиша. Свічки ще горіли, але їхнє полум'я стало нижчим, спокійнішим. На столі залишилися лише келихи, майже порожня пляшка червоного вина та дві чашки з кавою. Ніколас підвівся першим.

— Дякую за вечерю, Деміде. Як завжди, бездоганно.

— Побачимося завтра о дев'ятій, - коротко відповів Демід.

Вони потиснули один одному руки. Ніколас уже попрямував до виходу, але раптом зупинився, ніби щось згадав.

— До речі..

Він обернувся до Анжеліки.

— Суп був чудовий. Передайте мою подяку кухарці.

Анжеліка ледь усміхнулася.

— Обов'язково передам, пане.

— Дякую.

Він усміхнувся ще раз і вийшов. Двері тихо зачинилися. У великій їдальні залишилися лише вони двоє. І тиша. Анжеліка мовчки почала збирати тарілки. Спочатку біля місця Ніколаса. Потім повільно підійшла до Деміда. Він сидів нерухомо, дивлячись у вікно. За темним склом світилися ліхтарі саду, а їхнє світло відбивалося у келиху з вином. Вона простягнула руку до тарілки.