РОЗДІЛ 10

ЛІКА

Субота в нашому домі завжди мала особливий запах.

Міцної кави, яку бабуся Ліда заварювала на дві ложки густіше, бо казала, що слабка кава - це просто брудна вода. І ще - тихого гулу телевізора у вітальні, який працював майже без упину, хоча ніхто його не дивився. Вона вмикала його ще вдосвіта, просто щоб у домі не було надто тихо.

Я ще хвилин двадцять лежала в ліжку, слухаючи ці знайомі звуки. Нічого не робила. Просто слухала. Є речі, цінність яких розумієш лише тоді, коли майже їх втрачаєш. Брязкіт каструль у руках бабусі суботнього ранку був саме такою річчю. Я зрозуміла це в ті місяці, коли вона майже не вставала з ліжка, а кухня стояла мертво тиха. Та тиша боліла більше, ніж будь-які слова. Я підвелася, у старій піжамі, з розкуйовдженим волоссям, і пішла на кухню. Бабуся вже стояла біля плити. Біла хустинка була акуратно зав'язана на голові, а на її обличчі читався той самий спокійний вираз, ніби вона була королевою власної маленької кухні.

— Доброго ранку, бабусю.

— Доброго ранку, моя дівчинко. Сідай, атоле вже майже готовий.

Я сіла за стіл.

Взяла чашку кави.

Зробила перший ковток.

Як завжди, він був найкращим за весь день.

— Каміла сьогодні прийде? - запитала бабуся, навіть не озираючись.

— Прийде. Казала, що буде близько одинадцятої.

— Хороша вона дівчина.

— Так.

— І дуже гарненька.

— Бабусю..

— Я лише сказала, що вона гарненька. Я ж не сватаю її нікому.

Я тільки мовчки зробила ще ковток кави. Я давно знала: коли бабуся говорить таким невинним тоном - саме тоді вона зовсім не невинна. Каміла прийшла о другій хвилині після одинадцятої.

У руках - дві великі сумки. Волосся ідеально вкладене, хоча була субота. Вона просто не вміла виглядати недбало.

— Пані Лідо! - вигукнула вона ще з порога.

— Заходь швидше, дитино, холодне повітря запускаєш!

Каміла зайшла, одразу обійняла бабусю й поцілувала її в щоку. Потім кинула сумки на диван і широко розвела руки.

— Я принесла лак для нігтів, маску для волосся, попкорн, смаколики, бригадейро, які зробила вночі, і два фільми.

— Бригадейро? - я миттєво підвела голову.

— Сідай.

— Каміло..

— Спочатку манікюр.

— Дай хоча б один.

— Ні.

— Один маленький.

— Після манікюру.

— Ти жахлива людина.

— Ні. Я твоя найкраща подруга. Сідай.

Бабуся тихенько усміхнулася. Самими кутиками губ. Так вона посміхалася тоді, коли їй було по-справжньому весело. Уся перша половина дня минула у вітальні. На столику стояли пляшечки лаку. Поруч - маска для волосся. Бабуся теж захотіла її спробувати. Каміла з усією ніжністю наносила засіб їй на волосся, а бабуся сиділа, мов королева, якій прислуговують. Потім настав час нігтів. Бабуся без вагань вибрала яскраво-червоний лак.

— Бабусю, він занадто яскравий.

— Мені сімдесят два роки Ліко. Якщо не зараз - то коли?

Я тільки засміялася. Проти такої логіки аргументів не існувало. Каміла взялася до моїх нігтів.

Вона завжди робила це дуже уважно. Навіть трохи висовувала язика, коли виводила дрібні деталі.

Спочатку база. Потім колір. Потім топ. Коли вона закінчила, я знову здивовано дивилася на власні руки. Вони здавалися зовсім іншими. Красивішими. Наче й справді належали жінці, яка почала нове життя.

— Ну, розповідай уже.

Каміла навіть не підняла очей, починаючи другу руку.

— Що саме?

— Ліко..

— Що?

— Про твого нового начальника.

Я ледь усміхнулася.

— Нічого особливого.

— Ти зараз зробила паузу.

— Не робила.

— Робила. Таку.. коли думаєш, чи варто щось говорити.

Бабуся непомітно посунулася ближче на дивані. Я це помітила. І Каміла теж. Ми обидві зробили вигляд, що ні. Я зітхнула.

— Каміло.. це ж ти мене змусила подати резюме до Корсів.

— І що?

— Це ти весь час твердила, що він неймовірно красивий, ніби якийсь грецький бог із татуюваннями, і що мені вистачить одного погляду, щоб забути власне ім'я.

Каміла широко посміхнулася.

— Ну? Я збрехала?

Я кілька секунд мовчала. Перед очима знову промайнув той ранок. Його спальня. Його самовпевненість. Його рука на моїй талії. Ляпас. І той погляд, який він кинув мені після цього.

— Ні, - чесно відповіла я. - Не збрехала.

Каміла переможно усміхнулася.

— Але..

— О, вже цікаво.

— Ти забула сказати одну дуже важливу деталь.

— Яку?

— Він, мабуть, найбільш зарозуміла людина з усіх, кого я зустрічала у своєму житті.

Каміла тихо засміялася.

— Я ж казала, що він не терпить звичайних людей.

— Це було занадто м'яке формулювання.

— Наскільки все погано?

Я подивилася на свої вже висохлі нігті.

— Настільки, що в перший же день я дала своєму босові ляпаса.

У кімнаті запала така тиша, що було чути лише телевізор із сусідньої кімнати. Каміла повільно підняла голову. Бабуся перестала помішувати чай. Обидві дивилися на мене широко розплющеними очима.