РОЗДІЛ 9

ДЕМІД

Кілька днів потому..

Середи майже завжди псували мені настрій. Не через втому. І не через злість.

Злість - гаряча, імпульсивна, вона змушує помилятися. Я давно навчився не дозволяти їй керувати собою. Натомість після багатогодинних нарад у мені оселялася інша емоція — холодна, стримана. Вона приходила тоді, коли я чотири години поспіль сидів за одним столом із людьми, яким платили за те, щоб вони думали, але вони вперто цього не робили. Ніколас добре знав цей мій стан. Сів навпроти мене в машині, відкрив папку, переглянув кілька документів, знову закрив її й більше не вимовив ані слова до самого будинку. Розумний чоловік. Автомобіль заїхав у ворота маєтку о десятій п'ятнадцять вечора. Із восьмої години мрячив дрібний дощ. Той самий нью-йоркський дощ, який ніби й не вартий парасолі, але за кілька хвилин просочує одяг і залишає в повітрі запах мокрого асфальту. Мені було байдуже до цього запаху. Я вже відстібав ремінь безпеки, коли Макс трохи пригальмував.

— Сер.

Я подивився у вікно. Біля службових воріт стояла Анжеліка. До грудей вона міцно притискала невелику сумку. Форма на плечах уже потемніла від дощу. Темне волосся, яке я колись випадково побачив розпущеним, тепер прилипло до щік тонкими мокрими пасмами. Вона стояла нерухомо.

Дивилася кудись уперед. На лобі залягла легка зморшка — так дивляться люди, які перебирають усі можливі варіанти й розуміють, що жоден із них не подобається. Запізнилася на автобус. Саме це спало мені на думку першим. Її зміна закінчувалася о десятій. Отже, вона затрималася через роботу й тепер залишилася без транспорту. Я мовчки дивився на неї кілька секунд.

— Зупини машину.

Макс негайно пригальмував. Я опустив вікно. Спочатку вона мене навіть не помітила. Дивилася в телефон. Мабуть, саме перевіряла вартість поїздки й вирішувала, чи може собі це дозволити.

— Міс Анжеліко.

Вона підняла голову. Наші погляди зустрілися. Я побачив, як на її обличчі одна емоція змінює іншу. Впізнання. Потім - звична впертість. І нарешті - ввічлива стриманість.

— Добрий вечір, містере Корс.

— Сідайте.

Вона подивилася на автомобіль. Потім на мене. Знову перевела погляд на телефон.

— Дякую, але я вже викликала машину.

— Надворі дощ.

— Я бачу.

— Ви промокли.

— Це теж помітила.

Я кілька секунд мовчав.

— Сідайте.

Цього разу я сказав це тим самим тоном, яким повторював накази на переговорах. Таким тоном люди зазвичай розуміли: третього разу не буде. Вона уважно дивилася на мене. Зважувала. Обдумувала.

— Не потрібно, містере Корс. Справді.

— Я не сказав, що це потрібно. Я сказав - сідайте.

— А я сказала, що вже викликала машину.

— Скасуйте її.

— Але я вже оплатила..

— Я відшкодую.

Я зробив коротку паузу.

— Сідайте, Анжеліко.

Її ім'я зірвалося з моїх вуст без звичного «міс». Я усвідомив це лише після того, як вимовив.

І вона теж. Я помітив це за ледь помітною зміною в її погляді. Іноді достатньо лише одного слова, щоб атмосфера між двома людьми змінилася. Ми мовчали кілька секунд. Навколо тихо шелестів дощ. Нарешті вона зітхнула. Скасувала поїздку. Відчинила дверцята. Сіла в салон. Навмисно обрала місце якомога далі від мене. У великому автомобілі це означало майже метр відстані між нами. Вона поклала сумку на коліна й одразу відвернулася до вікна. Було очевидно - розмову вона починати не збиралася. Я теж мовчав. Тиша між нами була дивною. Але чомусь зовсім не незручною. Макс плавно рушив з місця. Дощ тихо барабанив по даху автомобіля. Це був той самий звук, який перестаєш помічати, щойно звикаєш до нього, і знову чуєш, варто лише звернути увагу. Я звертав і на дощ і на легкий аромат ванілі, що після дощу став ще відчутнішим. Він долинав від її вологого волосся, заповнюючи простір салону без жодного дозволу.

— Де? - коротко запитав я.

Вона повернула голову.

— Перепрошую?

— Де ви живете?

Вона спокійно назвала адресу. Я передав її Максу, навіть не дивлячись на неї. Знову запала тиша.

Вона повернулася до вікна. Я дивився вперед, удаючи, що не помічаю, як світло ліхтарів, проходячи крізь мокре скло, ковзає по її обличчю уривками.

— Ви затрималися після зміни.

Це не було запитанням. Але вона все одно відповіла.

— Лорії потрібна була допомога з інвентаризацією складу. Я залишилася.

— Вона попросила?

Невелика пауза.

— Ні.

— Тоді чому?

— Я сама запропонувала.

Я нічого не сказав. І зрозумів одну річ. Вона не намагалася підтримати розмову. Відповідала лише тому, що я запитував. Без зайвих слів. Без спроб сподобатися. Без порожніх фраз. Більшість людей не вміє мовчати. Вони говорять тільки тому, що бояться тиші. Анжеліка була іншою. Вона казала лише те, що вважала потрібним. І замовкала. Це дратувало мене зовсім інакше, ніж раніше. Автомобіль зупинився на світлофорі. Дощ на хвилину посилився. Краплі голосніше застукали по даху. Та вже за кілька секунд знову перетворилися на легку мряку. Наче й сам дощ передумав.

— Чому ви змінили засоби для прибирання?

Я й сам не знав, чому запитав саме зараз. Вона повільно повернулася до мене.

— Від запаху лаванди мене нудить.

Відповіла одразу. Без виправдань.

— І від кориці теж. Я знала, що це улюблені аромати містера Корса.