РОЗДІЛ 8

ДЕМІД

Я спав як убитий. Без снів. Без пробуджень. Такий сон приходить лише тоді, коли організм остаточно виснажений і більше не зважає ні на плани, ні на обов'язки. Я заснув о восьмій ранку, навіть не встигнувши ні про що подумати, а прокинувся лише о другій сорок дня. За весь цей час я жодного разу не поворухнувся. Кілька хвилин лежав у темряві, прислухаючись до абсолютної тиші північного крила. Цю тишу я створив сам. Під час ремонту наказав встановити повну звукоізоляцію. Світ ніколи не зупиняється, але хоча б за дверима моєї спальні він мав мовчати.

Я прийняв душ. Змив із себе втому довгого перельоту. Провів рукою по волоссю, навіть не розчісуючись. Воно й так вкладалося, як потрібно. Одягнув домашній темно-синій светр і чорні штани та спустився вниз. Обідній стіл уже був накритий. Як завжди - бездоганно. Біла скатертина без жодної складки. Живі квіти посередині. Срібні прибори лежали рівно, ніби їх вимірювали лінійкою. Проміння післяобіднього сонця падало крізь великі вікна й відбивалося на мармуровій підлозі золотими смугами. Я ніколи не звертав уваги на такі дрібниці.

Але вони завжди були на своєму місці. Лорія з'явилася ще до того, як я встиг її покликати.

Тридцять років служби навчили її розуміти мене без слів.

— Добрий день, містере Корс.

— Лоріє, - я сів за стіл. - Покличте новеньку.

Вона завмерла лише на мить. Цього було достатньо, щоб зрозуміти: вона здивована. Але не настільки, щоб поставити хоч одне запитання.

— Як накажете, сер.

Вона мовчаки вийшла. Я дивився у вікно. Садівник спокійно обрізав кущі. Без поспіху. Без телефонних дзвінків. Без контрактів на сотні мільйонів доларів. Без людей, які щодня чекали від нього рішень. Іноді я навіть трохи заздрив такому життю. Дуже рідко. Але все ж. За кілька хвилин вона зайшла. Я почув її ще до того, як підняв очі. Тихі, обережні кроки. Вона намагалася не створювати жодного зайвого звуку. Підійшла до столу й одразу заговорила:

— Що бажаєте, сер? Можу подати сік або..

— Каву, - перебив я. - І лише один кубик льоду.

Вона мовчки кивнула. Повернулася до кавника. Я уважно стежив за її руками. Вони трохи тремтіли. Ледь помітно. Більшість людей цього навіть не помітили б. Але я помітив. І чомусь це викликало в мене дивне задоволення. Вона налила каву, не проливши жодної краплі.

Поставила чашку точно переді мною. Потім акуратно поклала круасан. І знову відступила на крок.

Чекаючи подальших вказівок. Я зробив ковток. Не відводячи від неї погляду. Навмисно затягнув мовчання. Достатньо довго, щоб змусити будь-кого нервувати.

— Знаєте, міс Анжеліко, - нарешті сказав я спокійно. - Я ніколи не любив, коли люди дивляться мені прямо в очі. Це завжди викликало в мене дискомфорт. Не має значення, хто переді мною.

Я зробив ще один ковток.

— Але вас.. мені хочеться бачити саме так.

Вона повільно підняла голову. Наші погляди зустрілися. І в ту ж мить я пошкодував про свої слова. І водночас - ні. Бо в її очах було зовсім не те, чого я очікував. Не страх. Не захоплення.

Не сором'язливість. У них світилася прихована насмішка. Ледь помітна. Але достатньо виразна.

Кутики її губ ледь здригнулися. Вона намагалася це приховати. Не вийшло.

— Знаєте, містере Корс, - відповіла вона ввічливо, хоча в голосі вже відчувалася гострота. - Мені здається, ви дивитеся не в той бік. Бо з того, що я побачила сьогодні.. і з того, що вже встигла почути від інших працівників, ви не надто любите людей, які працюють у вашому домі. Тим більше - дивитися їм в очі.

Я повільно поставив чашку на блюдце. Звук порцеляни в тихій їдальні пролунав особливо чітко.

Я дивився на неї ще кілька секунд. Потім холодно відповів:

— Прибережіть свої дотепи для когось іншого, міс Нікс. Тут вони вам не допоможуть.

Вона не відвела погляду. І це лише зробило нашу мовчанку ще напруженішою. Вона продовжила ще до того, як я встиг щось сказати. У її голосі звучала твердість. Не грубість. Але вона вже майже переступала межу.

— Я прийшла сюди працювати. Заробляти свою зарплату. Платити рахунки. Забезпечити своїй родині медичне страхування.

Вона зробила коротку паузу.

— Я не прийшла сюди, щоб бути розвагою для господаря. Тому, якщо вам не важко, ставтеся до мене з повагою - і я відповідатиму тим самим.

Я повільно підвівся. Спокійно. Без жодного різкого руху. Я давно навчився: справжню владу демонструє не крик. Найбільше тисне саме мовчання. Я зупинився просто перед нею. Вона не відступила. Навіть на сантиметр.

— У тебе занадто гострий язик, - тихо промовив я. - Одного дня він дорого тобі коштуватиме.

Вона дивилася мені прямо в очі.

— Уже коштував.

Її відповідь прозвучала спокійно. Без виклику. Без жалю.

— І все ж я досі стою тут.

Мої губи стиснулися.

— Ти працюєш у моєму домі, - кожне слово звучало холодно й чітко. - Їси їжу, за яку плачу я. Носиш форму, яку оплачую я. Живеш за правилами, які встановив я. І після цього думаєш, що маєш право..

— Захищати себе, коли мене принижують? - перебила вона.

Її голос навіть не здригнувся.

— Так, містере Корс. Так, я маю таке право. Я прийшла сюди чесно працювати. З гідністю. Якщо це занадто велика вимога для цієї роботи, скажіть зараз. Я краще повернуся до старого життя, ніж щодня мовчатиму, дозволяючи себе принижувати.

У їдальні запанувала тиша. Густа. Майже відчутна. Я мовчки дивився на неї. Вона дивилася на мене. Темні очі. У них не було ні страху. Ні прохання. Ні каяття. Вона вже сказала все, що хотіла.