РОЗДІЛ 7

ДЕМІД

Греція виснажила мене. Не сама країна. До неї я, мабуть, навіть відчував певну симпатію. У ній було особливе середземноморське світло, яке падало зовсім інакше, ніж будь-де. Одного вечора я помітив його крізь панорамне вікно готелю на одному з островів. Воно заливало вузькі вулички золотавими відтінками, а море здавалося майже нерухомим. Я дивився на це рівно кілька секунд. Потім знову повернувся до ноутбука, де мене чекала відкрита фінансова таблиця. Не країна мене виснажила. Переговори. Чотири дні поспіль. Чотири дні безкінечних зустрічей із місцевими партнерами, які мали надзвичайно дратівливу звичку перетворювати кожну кому в договорі на філософську дискусію. Для них бізнес-ланч легко тривав три години. Тому що їжа була смачною. Розмова — ще цікавішою. І, як вони казали, поспішати нікуди. Для мене це було справжнім випробуванням. У Нью-Йорку я не мав терпіння навіть до півгодинних світських розмов. Тут же доводилося сидіти. Посміхатися тією ввічливою посмішкою, яку використовуєш лише тоді, коли цього вимагає етикет. І чекати. Я дочекався. Підписав усе, заради чого прилетів. Закрив усі питання. Але повертався додому з головним болем, який почався ще на третій день в Афінах. Спочатку він відгукувався тупим пульсом над правою бровою. Потім поступово охопив усю праву половину голови. Знеболювальні не допомагали. Віскі — теж. Різниця в часі між Грецією та Нью-Йорком — це чийсь дуже невдалий жарт. Сім годин. Людський організм такого не забуває. Навіть якщо мозок удає, що все нормально. Я вилетів об одинадцятій вечора за місцевим часом. У Нью-Йорку була лише четверта дня. Моє тіло вже не розуміло, чого від нього хочуть. Спати. Працювати. Чи просто впасти в м'яке шкіряне крісло і відключитися. Я обрав останній варіант. Відкинув спинку крісла. Попросив екіпаж не будити мене без справді серйозної причини. Одягнув маску для сну. І провалився в той дивний стан між сном і реальністю, після якого людина прокидається ще більш втомленою. Ми приземлилися в приватному аеропорту о шостій двадцять ранку. Нью-Йорк зустрів мене сірим небом. Вологим повітрям. Тим самим ранковим кольором міста, коли воно ще не вирішило, яким буде сьогоднішній день. Автомобіль уже чекав біля трапа. Макс стояв біля відчинених дверей, як завжди бездоганно пунктуальний. Саме тому він працював у мене вже шість років. Я мовчки сів у салон. Він одразу все зрозумів. - Одразу до маєтку, - коротко сказав я. - І нікого не попереджай. - Так, сер. Я заплющив очі, але за мить знову відкрив їх.

— Нікого, Макс. Навіть Лорію.

Він лише кивнув.

— Зрозумів.  

Я сперся головою на підголівник. Головний біль відбивався в скронях у такт ранковому руху міста. Кожне різке гальмування віддавалося гострим болем. Приблизно за двадцять хвилин автомобіль звернув до бокових воріт маєтку.

 Було сьома двадцять. Будинок ще спав.  Саме цього я хотів. Я відчинив службовий вхід власним ключем. Такий ключ був лише в мене і в Лорії. Безшумно пройшов довгим коридором, не вмикаючи світла. Одразу попрямував до сходів, що вели до північного крила. Це крило належало тільки мені. Другий поверх був особистою територією. Усі працівники чудово знали це правило. Його не потрібно було повторювати двічі. Я повільно піднімався сходами, відчуваючи втому, яка накопичується не лише в м'язах. Це була втома від безкінечних перельотів. Від чужих готелів. Від нескінченних переговорів. І вона зникає лише тоді, коли переступаєш поріг власного дому. Я відчинив двері своєї спальні. І завмер лише на мить. Усе було бездоганно. Не просто прибрано. Саме так, як має бути. Темні штори були розсунуті рівно настільки, щоб ранкове світло проникало до кімнати, але не било в очі. Постіль застелена в моїх кольорах. Темно-синій. Графітовий. Матово-чорний. Кожна складка ковдри лежала саме там, де повинна була бути. Кути простирадла були натягнуті з ідеальною точністю. Після трьох покоївок за останній рік я вже перестав сподіватися побачити таку роботу. Картини висіли рівно. У ванній золотисті змішувачі блищали без жодної плями. Пахло чистотою. Саме такою, як я любив. Без нав'язливих ароматів. Без дешевих освіжувачів. Лише відчуття ідеального порядку. Я повільно провів поглядом по кімнаті. Хтось змінив персонал. Лорія зробила це без мого дозволу. І, схоже, цього разу її рішення виявилося правильним. Кожна дрібниця свідчила про уважність людини, яка працювала тут. Порцелянова ванна була без найменшого сліду вапняного нальоту. Подушки лежали під однаковим кутом. Настільні лампи стояли саме так, як я одного разу встановив їх кілька місяців тому. І цього разу мені навіть не довелося нічого поправляти. Я хотів пізніше згадати про це Лорії. Хотів..

І саме тоді я її побачив. Вона стояла до мене спиною.

Присівши навпочіпки біля комода, уважно протирала плінтус, настільки зосередившись на роботі, що навіть не підозрювала, що в кімнаті вже не одна. Чорна формена сукня щільно облягала її фігуру, підкреслюючи кожен рух, а довге темне волосся було акуратно зібране, як того вимагали правила будинку. На мить я завмер. Головний біль наче відступив. Втома після перельоту теж. На кілька секунд я перестав думати. А це траплялося зі мною надзвичайно рідко. Я завжди все прораховував. Кожен крок. Кожне рішення. Імпульсивність була розкішшю, яку я собі не дозволяв. Та цього разу діяв швидше, ніж устиг усе обдумати. Я підійшов ближче й обережно торкнувся її за талію, привертаючи до себе увагу.

— Якби ти знала, що означає повернутися після жахливої поїздки й побачити перед собою таку красуню.. - хрипко промовив я, ще не до кінця оговтавшись після перельоту. У ту ж мить вона завмерла. Її тіло напружилося. А вже наступної секунди все змінилося. Вона різко вирвалася з моїх рук, миттєво обернулася й сильно штовхнула мене в груди.

— Ти що, з глузду з'їхав? - її голос звучав упевнено, без жодної нотки страху.

Я відкрив рота, щоб щось сказати. Не встиг. Її долоня випередила будь-які слова. Ляпас був різким. Точним. Таким, що неможливо було проігнорувати. Щока миттєво запекла. Я застиг.