РОЗДІЛ 6

ДЕМІД

 Моє ім'я вже три роки поспіль з'являється на обкладинках найвідоміших бізнес-журналів. Мене це зовсім не хвилює. Мене цікавить лише те, що приховано під обкладинкою. Цифри. Фінансові звіти. Прогнози. Холодні рядки таблиць, які не вміють брехати й не потребують виправдань. Журнали — це шум. Цифри — правда. І я завжди обирав саме правду, навіть якщо вона була неприємною. Незручності можна передбачити й контролювати. Несподіванки — ні.

Мене звати Демід Корс. Мені тридцять п'ять. Я генеральний директор Korsan Capital і всіх компаній, що входять до цієї групи. Саме так я відповідаю, коли мене запитують, хто я. Без історій про важке дитинство. Без пафосних промов про шлях до успіху. Без красивих легенд, які так розповідають зі сцени під час благодійних вечерь. Я створив усе, що маю, лише з однієї причини. Я мислю швидше за більшість. Працюю більше за всіх. І не витрачаю свій час на те, що не приносить результату. Усе дуже просто. Компанія Korsan Capital народилася тоді, коли мені було двадцять вісім. У той час більшість чоловіків мого віку ще намагалися знайти себе на дні кухля дешевого пива. Я ж уже знайшов своє місце. Світ бізнесу завжди був схожий на полювання. Так було. Так є. І так буде. Єдина різниця в тому, що більшість людей удає, ніби все побудовано на дружбі, партнерстві та взаємній підтримці. Насправді все набагато простіше. Сильний поглинає слабкого. А слабкий або швидко вчиться, або зникає. Я ніколи не прикрашаю реальність. Я купую компанії, які стоять на межі банкрутства. Деякі з них варто рятувати. Під неправильним управлінням часто приховується сильний фундамент. Достатньо змінити керівництво, переглянути фінансову модель — і бізнес починає приносити прибуток, що в рази перевищує вкладені кошти. Інші ж компанії не мають майбутнього. Тоді я розбираю їх по частинах. Продаю все, що ще має цінність. А решту залишаю в минулому. Це не жорстокість. Це точний розрахунок. Хірургія. За сім років. Сорок три компанії. У дванадцяти країнах. Курорт — одна з них. Найкрасивіша. Саме про нього пишуть туристичні журнали. Саме його фотографії викликають захоплення у людей, які, швидше за все, ніколи не зможуть дозволити собі провести там навіть одну ніч. Я залишаю його лише тому, що цього вимагають цифри. У день, коли він перестане приносити потрібний результат, я продам його без жодних вагань. Прив'язаність до майна — розкіш тих, хто має його занадто мало. Неодружений. Саме це слово журналісти найчастіше ставлять поруч із моїм ім'ям. «Найбажаніший холостяк світу бізнесу». Я вперше прочитав це у Forbes два роки тому. Декілька секунд дивився на заголовок. І так і не зрозумів, чому це взагалі мало когось цікавити. Жінки, які були поруч зі мною, завжди знали, на що погоджуються. Я ніколи не брешу про себе. Не створюю ілюзій. Не даю обіцянок, яких не збираюся виконувати. Переважно це були моделі. Блондинки. Жінки, чия краса привертала увагу ще до того, як вони встигали щось сказати. Мені подобаються люди, які не потребують зайвих слів, щоб справити враження. Я не люблю беззмістовних розмов. Не терплю емоційних драм, які виникають нізвідки. І не маю звички пояснювати кожне своє мовчання. Мені подобаються красиві й спокійні жінки. А в особистих стосунках я звик діяти по-своєму. Я не шукаю романтичних казок. Мені ближчі чесність, взаємна згода й чіткі правила, без удавання чи зайвих ілюзій. Я завжди залишаюся людиною, яка контролює власне життя. І саме тому ніколи не дозволяю почуттям керувати моїми рішеннями. Віддаюся всьому, що роблю, без напівтонів і без вагань. Не люблю удавання чи слабкості. Якщо людина не готова прийняти мої правила, їй не варто було опинятися поруч зі мною. У кожного є свої звички. Свої вподобання. Свої межі. У мене теж. Я завжди звик керувати ситуацією. Так само, як на переговорах чи під час укладання багатомільйонних угод, я не люблю втрачати контроль і в особистому житті. І мене це повністю влаштовує. Дуже. Найдовші стосунки в моєму житті тривали чотири місяці. Вона була шведкою. Моделлю. Пшеничне волосся. Холодний, майже крижаний характер. Спочатку мені здавалося, що це ідеальне поєднання. Та вже наприкінці третього місяця я зрозумів, що за цією холодністю немає нічого нового. Нічого такого, чого я ще не бачив. Я закінчив ці стосунки у звичайний вівторок між двома зустрічами. І жодного разу не сумував. Проблема, яка переслідувала мене ще з минулого тижня, мала ім'я, прізвище й тридцять вісім сторінок досьє в папці, яку Ніколас залишив на моєму столі ще до того, як я вилетів до Греції. Ахмед Аль-Мансур. Шістдесят років. Людина, статки якої перевищували бюджети деяких держав. І одна з небагатьох людей, чий підхід до бізнесу викликав у мене щиру повагу. Не через титули. Не через владу. Лише через цифри. Саме вони ніколи не брешуть. Союз із Аль-Мансуром відкривав для Korsan Capital арабський ринок так, як цього не могли зробити жодні інвестиції. Вісімнадцять місяців переговорів. Дві поїздки до Дубая. Безліч шестигодинних зустрічей із його юридичною командою. Десятки пропозицій. Контрпропозицій. Оцінка ризиків. Фінансові моделі. Консервативний прогноз — триста вісімдесят мільйонів доларів прибутку за п'ять років. Усе було майже завершено. А потім його радник надіслав повідомлення. Я прочитав його в літаку. У руці — келих віскі. На зап'ясті — аромат духів. Той самий арабський парфум, яким користуюся вже багато років. Дорогий. Різкий. Спокійний. Єдиний запах, який дивним чином допомагав мені впорядковувати думки, коли навколо ставало занадто багато шуму. «Пан Аль-Мансур високо цінує партнерство з чоловіками, які мають міцні сімейні цінності. У нашій культурі чоловік, який здатний піклуватися про родину, доводить, що вміє берегти свої зобов'язання. Нам буде приємно бачити пана Корса на наступній зустрічі разом із його нареченою.» Я мовчки закрив планшет. Подивився у вікно приватного літака. Темно-синє небо. Безкрає. Порожнє. Без жодної відповіді. Наречена. Мені була потрібна наречена. Не кохання. Не стосунки. Не сім'я. Лише людина, яка підпише договір про нерозголошення, зіграє свою роль і переконає шістдесятирічного Ахмеда в тому, що перед ним стоїть майбутній сім'янин. Я набрав Ніколаса