РОЗДІЛ 5

ЛІКА

Я прокинулася ще до дзвінка будильника. Звісно, що прокинулася. Лежала в темряві й дивилася на тріщину на стелі. Серце билося так швидко, ніби я зовсім не спала цієї ночі. Насправді так і було. Я постійно прокидалася, дивилася на телефон, перевіряла час, боячись проспати, хоча за свої двадцять чотири роки жодного разу не запізнилася на роботу.

П'ята ранку. До будильника залишалося ще сорок хвилин. Я більше не могла лежати. Підвелася.

Форма висіла на спинці стільця ще з учорашнього вечора. Пані Лорія вручила її мені після співбесіди в охайному пакеті з логотипом родини Корсів. Повернувшись додому, я дістала її й кілька хвилин просто дивилася. Наче не могла повірити, що вона тепер моя. Це була чорна сукня.

На перший погляд проста. Та варто було придивитися — і ставало зрозуміло, наскільки вона елегантна. Довжина до колін, стриманий крій, який красиво підкреслював фігуру, не привертаючи зайвої уваги. На грудях тонкою вишивкою був виведений напис Korsan. Я вдягнула її дуже обережно. Потім подивилася у маленьке дзеркало у ванній. Ця форма не змінювала мене. Вона лише нагадувала, що відтепер у мене нова роль. Я акуратно зібрала волосся в пучок так, як навчила Карла, нанесла зволожувальний крем, взула чорні туфлі й перед виходом приготувала бабусі каву. Коли я приїхала, було без п'яти восьма. Пані Лорія вже чекала біля входу. Пряма постава. Бездоганно вкладене волосся. Темна форма. І той самий уважний погляд, який помічав кожну дрібницю. Вона швидко оглянула мене.

— Пунктуально.

— Як завжди.

Вона лише кивнула й мовчки рушила вперед. Я пішла за нею. Вранці особняк виглядав зовсім інакше. Учора ввечері його наповнювало тепле золоте світло заходу сонця. Тепер усе було залите ранковим сонцем. Світлим. Чистим. Безжальним до будь-якої недосконалості. Мармур блищав так, ніби його щойно відполірували. Темне дерево виглядало майже живим. Металеві поверхні були настільки чистими, що на них не залишилося жодного відбитка пальців. Цей будинок не терпів недбалості. Пані Лорія провела мене службовою частиною особняка. Показала полиці із засобами для прибирання. Серветки були розкладені за кольорами. Кожна мала своє призначення.

Усе підписано. Усе впорядковано. Тут не залишали місця для здогадок. Вона підкотила до мене вже підготовлений візок.

— Східне крило. 92-відсотковий спирт. Дифузори - лаванда. Лише два натискання. Не три.

Я уважно слухала.

— Білі серветки тільки для дзеркал і скла. Сірі - для всіх інших поверхонь. Ніколи не навпаки.

— Зрозуміла.

— Починаєте з найдальшої кімнати й поступово рухаєтеся до виходу.

Я мимоволі запитала:

— Чому саме так?

Вона подивилася на мене. Не сердито. Просто так, ніби ця відповідь була очевидною.

— Кондиціонери женуть повітря від входу вглиб крила. Якщо почнете з дверей, увесь ранок працюватимете серед запаху мийних засобів.

Я відразу зрозуміла.

— Більше не запитуватиму.

Здається, на її обличчі майнула майже непомітна усмішка. Першою була найдальша гостьова спальня. Велике двоспальне ліжко. Світле м'яке узголів'я. Дерев'яні тумбочки. Золотисті лампи.

І ванна кімната, майже така сама велика, як моя квартира. Я працювала мовчки. Мені завжди подобалася тиша. Без телевізора. Без музики. Без розмов. Лише звук власної роботи. Я змінила постіль, акуратно загинаючи кути так, як ще в дитинстві навчила мене бабуся.

Протерла всі поверхні відповідними серветками. Начистила дзеркала до ідеального блиску.

Вимила підлогу так, щоб жодного разу не наступити на вже чисту ділянку. Лаванду довелося вдихати ротом. Не дуже красиво. Але дієво. Наповнила дифузор рівно двома натисканнями й швидко вийшла, поки аромат не став надто сильним. У коридорі мене зустрів запах кориці. Я майже непомітно затримала дихання. Сподівалася, що цього ніхто не помітив. У східному крилі було чотири спальні. І чотири ванні кімнати. Робота зайняла майже весь ранок. Не тому, що я працювала повільно. Тут кожна дрібниця мала значення. Тут недостатньо просто прибрати.

Потрібно було зробити все бездоганно. І, як не дивно, мені це подобалося. Було щось особливе в тому, щоб залишити після себе ідеальний порядок. Саме такий, яким він мав бути. Коли я закінчувала третю кімнату, до мене зайшла пані Лорія. Вона мовчки оглянула приміщення. Провела пальцем по краю комода. Я була впевнена, що там чисто. Так і виявилося. Вона нічого не сказала. Лише коротко кивнула.

— Продовжуйте.

Цього було достатньо. Для неї це була похвала. А для мене - найкраще підтвердження того, що я впоралася.

Опівдні пані Лорія запросила мене на обід до службової кухні.

Це була окрема простора кімната з великим дерев'яним столом, зручними стільцями та широким вікном, з якого відкривався спокійний краєвид на доглянутий сад. Я відчула, що мій перший робочий день тільки починається. У службовій їдальні вже сиділо кілька людей. Молода дівчина років двадцяти, яка працювала в пральні. Літній чоловік, відповідальний за внутрішні сади.

І жінка з коротким волоссям — кухарка. Вона поставила переді мною тарілку, навіть не запитавши, що я хочу. Схоже, тут усе працювало за чітко встановленими правилами. На тарілці були курка, тушковані овочі та білий рис. Проста їжа. Але приготована з такою турботою, що це відчувалося в кожному шматочку. Саме та їжа, яка здається зовсім нескладною, поки не спробуєш повторити її вдома. Ми обідали мовчки. Ніхто не поспішав заводити розмову. І ніхто не почувався через це ніяково. Кожен залишав іншому його особистий простір. Я зрозуміла, що це теж була частина життя цього будинку. Тут тиша не означала холодності. Вона означала взаємну повагу.

І це мені теж подобалося.

Другу половину дня я прибирала ванні кімнати зовнішнього крила та кімнати біля літньої зони відпочинку, де під час сімейних свят або барбекю зупинялися гості. Вони були трохи меншими, ніж головні спальні. Простішими. Хоча навіть ця «простота» була розкішнішою за все, що мені доводилося бачити раніше. Тут усе мало свій порядок. Кожна річ — своє місце. Кожна поверхня мала виглядати так, ніби до неї ніхто ніколи не торкався. Мені подобалася така уважність до деталей. Я працювала не поспішаючи, але й не витрачала жодної зайвої хвилини. Коли остання кімната залишилася позаду, я відчула приємну втому. Не виснаження. А задоволення від добре виконаної роботи.