РОЗДІЛ 4

ЛІКА

Я подивилася на себе в дзеркало без десяти шоста вечора й завмерла.

Від подиву.

Жінка в синій сукні з розпущеним волоссям досі здавалася мені незнайомкою щоразу, коли я бачила її у дзеркалі. Минуло вже три дні після суботи, проведеної у Каміли, але я так і не звикла до свого нового відображення. Зранку я нанесла зволожувальний крем так, як вона мене навчила, уклала волосся точно так само, як показувала вона, обережно вдягнула сукню, намагаючись не пом'яти її завчасно, а потім дістала з самого дна шафи чорні туфлі, які, здавалося, чекали саме цього дня. Я взяла сумку. Учетверте перевірила документи. Глибоко вдихнула.

— Ходімо, доню, - долинув голос бабусі Ліди з вітальні. Вона навіть не бачила мене, але ніби відчула, що я стою в коридорі, не наважуючись зробити крок. Я вийшла.

Адреса, яку дала мені Каміла, знаходилася в такій частині комплексу Корсан, куди громадський транспорт не ходив.

Уперше за багато місяців я викликала таксі. Подивилася на вартість поїздки, заплющила очі, підтвердила замовлення й вирішила, що це не витрати. Це інвестиція у моє майбутнє. Автомобіль звернув до інших воріт, не тих, через які я заїжджала минулої суботи. Ці були значно меншими й непомітнішими. Без жодних вивісок чи табличок. Лише охоронний пункт, де чоловік у темній формі уважно звірив моє ім'я зі списком, після чого мовчки відкрив шлагбаум.

Машина рушила внутрішньою дорогою. І приблизно на тридцять секунд я забула, як дихати. Це не було курортом. Курорт був красивим. Але це була краса, створена для гостей, для фотографій, для того, щоб заможні люди почувалися ще особливішими. Тут усе було інакше. Це місце не потребувало нікого вражати. Воно просто існувало. І цього було достатньо. Наприкінці алеї, обсадженої високими деревами, з'явився особняк. І, здається, у мене буквально відвисла щелепа.

Він був величезним, але зовсім не кричущим. Світлий камінь поєднувався з темним деревом, а панорамні вікна від підлоги до самої стелі впускали всередину останні промені вечірнього сонця. Дах із плавними схилами виглядав настільки гармонійно, ніби будинок просто не міг бути іншим.

Перед фасадом простягалися бездоганні сади. Жодного сухого листочка. Жодної квітки, що росла не на своєму місці. Кам'яні сходи вели до головного входу, прикрашеного кованими поручнями. По обидва боки стояли величезні вазони з рідкісними рослинами, назв яких я навіть не знала, але була абсолютно впевнена, що коштували вони цілий статок.

Усе навколо було саме таким. Досконалим у кожній дрібниці. Не тією показною досконалістю, яка намагається щось довести. А тією, що народжується тоді, коли людина точно знає, чого хоче, і може собі це дозволити. Це була вже не розкіш. Це була велич. Я обережно вийшла з автомобіля, ніби боялася порушити спокій цього місця. Двері особняка вже були відчинені.

На порозі стояла жінка, яка, очевидно, чекала саме на мене. Лорії було трохи за п'ятдесят. Сиве волосся було зібране в ідеально акуратний пучок. Темна уніформа сиділа бездоганно. Вона справляла враження людини, яка все життя точно знала, де має стояти, що робити й коли говорити. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти:

цей будинок працює саме завдяки їй.

— Пані Нікс, - сказала вона, навіть не ставлячи це під сумнів.

— Так. Добрий вечір, пані Лоріє.

Вона мовчки оглянула мене. Її погляд тривав не більше трьох секунд, але за цей час, здавалося, вона помітила абсолютно все. У ньому не було ні привітності, ні холодності.

Лише професіоналізм.

— Прошу.

Я зайшла всередину. І мало не перечепилася через власні ноги, намагаючись не витріщатися навколо. Усередині особняк був ще прекраснішим. Високі стелі. Величезна кришталева люстра у вестибюлі, що розсипала золотаві відблиски по мармуровій підлозі. Широкі вигнуті сходи, які піднімалися на другий поверх із такою шляхетністю, ніби час був над ними безсилий. Білі квіткові композиції, які, напевно, змінювали щоранку. І особлива тиша. Не порожня. А спокійна. Дорога.

Тиша людей, яким не потрібно говорити голосно, щоб їх почули.

Лорія провела мене бічним коридором до невеликої стриманої кімнати. Там стояли стіл, два стільці й велике вікно з видом на сад. Ми сіли. Вона відкрила теку, уважно подивилася на мене…

І співбесіда розпочалася. Вона виявилася зовсім не такою, як я очікувала.

Жодних стандартних запитань про сильні чи слабкі сторони. Натомість Лорія розпитувала про справжню роботу: як я організовую свій день, якими засобами користуюся, чи працювала з делікатними поверхнями, дорогими тканинами, імпортними матеріалами, чи можу годинами виконувати свою справу мовчки, не відволікаючись на розмови. Я відповідала чесно. Спокійно.

Без перебільшень і без применшення власного досвіду. Вона робила короткі акуратні записи.

І поступово я зрозуміла, що слухає не лише мої слова. Вона читала мене. Мою поставу. Погляд.

Паузи між відповідями. Навіть те, як я добирала слова. Коли вона закінчила писати, то закрила теку, сплела пальці поверх неї й уважно подивилася мені просто в очі.

— Перш ніж ми продовжимо, мені потрібно, щоб ви зрозуміли, як працюють правила в цьому будинку.

— Звісно.

— Тут ніколи не розмовляють голосно. За жодних обставин.

Я мовчки кивнула.

— Говорять лише тоді, коли це справді необхідно. Стриманість тут не рекомендація. Це вимога.

— Розумію.

— Робота не повинна постійно перериватися. У неї є свій ритм, і цей ритм не порушують ні втомою, ні розмовами, ні неуважністю.

— Добре.

— Працівники не їдять раніше за господарів. Ніколи.

— Так.

— І ще одне. Не варто дивитися на пана Корса двічі. Привіталися, якщо потрібно, і одразу повернулися до роботи.