РОЗДІЛ 3

ЛІКА

Суботній ранок зустрів місто безжальним сонцем, яке вже з самого світанку нагрівало асфальт.
Я прокинулася, як завжди, о п’ятій. Організм давно забув, що таке вихідні. Поставила каву, приготувала бабусі легкий сніданок, розклала ліки в тому самому порядку, який знала напам’ять, і залишила поруч записку з часом наступного прийому. Потім узяла сумку.
Бабуся Ліда з’явилася на порозі кухні, закутавши голову у свою улюблену білу хустку. Вона подивилася на мене тим уважним поглядом, від якого ще в дитинстві було неможливо щось приховати.
— Кудись так рано?
— До Каміли, бабусю. Я ж учора казала.
Вона мовчки кивнула, ніби пригадала.
— Це через ту роботу?
Я зітхнула.
— Можливо.
Бабуся підійшла ближче, взяла мою долоню у свої теплі, трохи шорсткі руки й легенько стиснула.

— Не бійся нового, дитино. Найстрашніше – усе життя залишатися там, де тебе вже ніхто не чекає.

Я ковтнула клубок у горлі
— Я швидко повернуся.
— Не поспішай. Якщо ця можливість постукала у твої двері, хоча б вислухай її.

Я усміхнулася
— Добре.
Виходячи з квартири, я ще раз озирнулася. Бабуся стояла у дверях і дивилася мені вслід. Саме заради цього погляду я була готова ризикнути.

— Ти ж казала, - бабуся уважно оглянула мене з голови до ніг своїм спокійним поглядом. - І що ви там робитимете?
— Каміла хоче підготувати мене до співбесіди.
Запала тиша.
Бабуся мовчала кілька довгих секунд, які здалися мені набагато довшими, ніж були насправді.
Потім тихо сказала:
— Не підготувати.
Я підняла на неї очі.

— Відкрити тебе світові.
Я вже хотіла щось відповісти, але вона лише легенько усміхнулася й повільно пішла до своєї кімнати. Її кроки були неквапливими, але впевненими. Хвороба забрала в неї силу, та не гідність.
Я мовчки дивилася їй услід.
І весь шлях до дверей у голові звучало лише одне слово.
Відкрити.
Каміла жила в невеликій квартирі на третьому поверсі старого будинку без ліфта. Вона називала це «затишним житлом», а я - щотижневим тренуванням ніг.
Піднявшись сходами, я лише встигла простягнути руку до дзвінка, як двері вже відчинилися.
Каміла стояла на порозі в домашньому одязі, із зібраним у недбалий хвіст волоссям і чашкою кави в руці. Здавалося, вона чекала мене ще до того, як я вийшла з дому.
— Прийшла!
— Перестань дивуватися щоразу, коли я виконую власні обіцянки.
Вона примружилася.
— Просто ти часто все скасовуєш.
— Неправда.
Каміла схрестила руки на грудях.
— Ліко, ти пропустила мій день народження.
Я винувато опустила очі.
— У бабусі тоді була висока температура.
Уся її серйозність миттєво зникла.
Вона лише зітхнула й похитала головою.
— Знаю. Саме тому я більше не серджуся.
Потім усміхнулася й відступила вбік.
— Заходь. Сьогодні ми зробимо з тебе жінку, яка навіть сама не впізнає себе в дзеркалі.
Я нервово засміялася.
— Це звучить трохи лячно.
— Повір, - підморгнула Каміла. - Найстрашніше вже позаду. Тепер починається цікаве.

— Ти ще й пікнік у Рити пропустила.
— Рита мене дратує.
— І все одно пропустила.
— Каміло. - Я підняла руку, ніби здавалася. - Я тут. Жива, не запізнилася. Можемо вже починати?
Вона всміхнулася тією задоволеною усмішкою людини, яка щойно виграла маленьку суперечку, і, взявши мене за лікоть, затягнула до квартири.

Усередині пахло свіжою кавою, свічкою з ароматом ванілі та якимись засобами для догляду за волоссям. Дивне поєднання, але напрочуд затишне.
У ванній кімнаті все вже було підготовлено. На стільниці рівними рядами лежали баночки, тюбики, пензлики, ватні диски, гумки для волосся, маски, сироватки й ще десятки речей, назви яких я навіть не знала.
Мені здалося, що я випадково прийшла не до подруги, а в косметологічну лабораторію.
— Це все… для мене?
Каміла навіть не підняла голови.
— Для твого порятунку. Сідай.
— Каміло…
— Сідай, Ліко.
Я мовчки виконала наказ.
Вона стала переді мною, уважно вдивляючись у моє обличчя. Кілька секунд нічого не говорила, лише примружувала очі, ніби художниця, яка вирішує, з якого мазка почати картину.
— Почнемо зі шкіри.
На обличчя ліг прохолодний гель із легким ароматом огірка. Потім м’який скраб, що приємно лоскотав шкіру. Далі - теплий пар, від якого я мимоволі заплющила очі. Напруга, що сиділа в плечах уже кілька місяців, почала повільно розчинятися. Каміла працювала мовчки, але з такою уважністю, ніби займалася чимось значно важливішим за звичайний догляд. Її рухи були точними, неквапливими й дбайливими.
Здавалося, вона не просто очищала моє обличчя.
Вона поступово стирала з нього втому, безсонні ночі, страхи й звичку забувати про себе.
І вперше за довгий час я дозволила комусь подбати про мене.

— У тебе найгарніша шкіра, яку я коли-небудь бачила, - пробурмотіла вона, працюючи. - Знаєш, який це злочин - не доглядати за нею?

— Я цілий день працюю з хімічними засобами, Каміло.

— Саме тому. Хоча б зранку користуйся сонцезахисним кремом. Це ж не так багато.

Я нічого не відповіла. Вона продовжила.

— Зволожувальний крем, сироватка, легкий масаж кінчиками пальців - настільки приємний, що мені довелося докласти зусиль, аби не заснути в кріслі. Потім вона зробила те, що назвала основою, а я назвала дивом, бо коли закінчила й я подивилася в дзеркало, то вже не бачила на своєму обличчі нічого звичного. Усе було іншим - так, що я навіть не могла підібрати слів.