- Глава 17 -

Роздратування і гнів переповнюють мене. Хочу виплеснути їх у щось, але не знаходжу того, на кому можна зірватися. Саме тому їду містом уже добрих двадцять хвилин, просто намотуючи кола, і не розумію, що з усім цим робити. 

А може, варто послухати Каріну? Вона хоче для мене кращого, а краще – це далеко не Марк. 

Та з іншого боку, навіщо тоді кохати людину, щоб за першої ж можливості кинути напризволяще? Я ж бачу, що Марк бореться сам з собою. Він не хоче втратити Тіма як друга і не хоче втратити мене.

Може, варто з братом поговорити? Якось здалеку, щоб він нічого не запідозрив. 

Але не впевнена, що вийде. Та й ризикувати не хочу. 

Вирішую заїхати до тата. Я не бачила його кілька днів і скоро забуду, як він виглядає. Його не цікавить, чи виграла я кубок і як моє життя загалом. 

Це якось геть дивно. Чи може людина так глибоко поринути в роботу, щоб забути про все на світі? 

В будівлю мене пропускають без проблем. Я піднімаюсь ліфтом на передостанній поверх і опиняюсь в приймальні. Помічниці тата немає на місці, тому одразу йду до дверей, але відкрити їх не встигаю. 

Двері зачинені не повністю. Є шпарина, через яку я чую якісь дивні звуки. Дуже дивні. Наче хтось цілується і жіночий стогін.

– Котику, нам не можна тут. Хтось може зайти, – муркоче якась дівка, а моє серце болісно стискається в грудях. Перед очима все розпливається і доводиться схопитися іншою рукою за косяк. 

– Начхати! – захекано цідить тато. – Я звільню усіх, хто відкриє свого рота. 

Дівчина сміється. Так дзвінко і радісно, а я… готова ридати. Сльози застилають очі, і я не знаю, скільки ще зможу це слухати. 

– Ти обіцяв, що ми полетимо на Мальдіви. Коли це станеться? Я не можу дочекатися! – невдоволено бурчить дівка. 

– Все буде, лапуля. Просто я не можу без причини зникнути на тиждень. Я і так рідко вдома з’являюсь. Діти можуть щось запідозрити. 

– То може ти їм скажеш? – з надією питає вона. 

– Ні. Це не обговорюється, – при згадці про дітей голос батька стає крижаним. Яка іронія. 

На кілька секунд стає тихо, а потім вони знову починають цілуватися. На цьому мій терпець вривається і я хочу зайти, але в останній момент щось мене зупиняє. 

Я просто не готова побачити те, що відбувається за тими дверима. Відступаю. Можливо, це втеча. Важко сказати. 

Біжу до ліфта, і той відкривається перед моїм носом. Виходить помічниця батька і бачить, у якому я стані. 

– Теє, з вами все гаразд? – питає розгублено. 

— Так, я просто… – що мені їй сказати? – Пробачте.

Оминаю її і заходжу в ліфт. Треба вшиватися звідси. Якщо ця жінка скаже батькові, що я тут була, він усе зрозуміє. 

Я не готова говорити з ним зараз. Не готова слухати його виправдання. 

Саме тому, як тільки ліфт зупиняється на першому поверсі, я біжу до виходу. Сідаю в машину і витираю обличчя руками. Залишаю парковку і їду повільно, хоча хочу мчати дуже швидко. 

Я боюсь спричинити аварію. Боюсь, що хтось може постраждати через мене. 

Зупиняюсь на узбіччі, коли офіс батька залишається далеко позаду, і дістаю з сумки телефон. Набираю Тіма. Мені треба все йому розповісти. Тільки брат чомусь не відповідає. 

Саме в цей момент мій телефон починає дзвонити, і коли бачу, що це Марк, знову починаю ревіти. 

– Марку, – схлипую. 

– Що таке, Теє? – здається, він схвильований. – Ти плачеш? 

– Можна мені… до тебе приїхати? Будь ласка, – прошу. 

– Де ти зараз? Давай я краще сам тебе заберу, – пропонує. 

Оглядаюсь навколо і кажу йому назву зупинки, навпроти якої стою. Марк обіцяє скоро бути, а я продовжую ревіти, бо повірити не можу в те, що мій світ щойно зруйнувався. 

Ця машина. Мені подарував її тато. Мама розізлилася тоді. Між ними давно не все добре. А що, коли вона знає про його зради? Це може пояснити її стан. 

Я більше не можу тут залишатися. Виходжу на вулицю. Вдихаю повітря, міцно стискаючи в руці телефон. 

Той починає дзвонити, і я знаю, хто телефонує. Тато. В горлі з'являється ком і я скидаю виклик, а тоді вимикаю телефон повністю. Марк знає, де я. Він мене забере.