- Глава 7.2 -

Коли ми повертаємось додому, мене вітає мама. Тато поки на роботі, тому його привітання отримаю пізніше. 

Зразу біжу в свою кімнату щоб переодягнутися в спідницю і блузку, а на ноги взуваю туфлі. Навіть макіяж роблю і волосся вкладаю хоч і не розумію, куди ми з Каріною поїдемо. 

Тім їде в місто тому погоджується підвезти мене до подруги. Я розумію, що він планує зустрітися з Ніною і можливо навіть з Марком, але.. мене це більше не має хвилювати. 

– Довшої спідниці у тебе немає? – питає невдоволено. 

– Нормальна спідниця, – фиркаю. – Твоя Ніна і коротшу носила. 

– Вона не моя сестра, – відповідає. – Куди ви з Каріною підете? 

– Не знаю, – кажу. – Це сюрприз. Зустрінемось завтра в універі. Не варто хвилюватися. 

На прощання цілую Тіма в щоку. Сьогодні він перевищив свій ліміт хороших вчинків. Залишаю салон і йду до будинку Каріни. Покоївка пропускає мене всередину і я одразу прямую на другий поверх в її кімнату. 

– Оу, яка ти гаряча штучка, подруго! – випалює Каріна, коли переступаю поріг. – Мені подобається!

– Ти теж супер! – усміхаюсь. Каріна одягнула мега коротку чорну сукню, яка їй дуже пасує. – То куди ми йдемо? Відкриєш таємницю? 

– Сьогодні у мого двоюрідного брата відкриття ресторану. Він мене запросив, – розповідає. – Так як ти відмовилася їхати в клуб, ми поїдемо туди. 

– А це нічого, що я буду з тобою? – питаю. 

– Звісно ні. Оскар буде радий, – впевнено відповідає. 

– Оскар? Таке цікаве ім’я, – усміхаюсь. 

– Ага, – хмикає. – Він теж цікавий. Скоро сама побачиш. 

Каріна мене заінтригувала, тому залишаю свої речі в неї і викликаємо таксі. Поки їдемо в місто мені телефонує тато. Він вітає з отриманням прав і обіцяє найближчими днями купити автівку. Коли чую це настрій злітає практично до небес. 

– В Тіма з'явилася дівчина? – питає Каріна, коли закінчую дзвінок. 

– Ага, – кажу. – Здається, ми з тобою подруги по нещастю. В Марка Злата. В Тіма – Ніна. 

– Нічого, подруго! І на нашій вулиці буде свято! – вона усміхається, але якось зовсім не радісно. Я розумію Каріну. Сама така. Але сьогодні кортить забути про все це і радіти тому, що в нас є. 

Коли таксі зупиняється біля ресторану, я прилипаю до вікна розглядаючи великі панорамні вікна і чергу з гостей котрі хочуть потрапити всередину. 

– Ходімо! – Каріна першою залишає салон, а я за нею. Кілька хвилин доводиться чекати щоб черга розійшлася, а тоді ми таки проходимо всередину. 

Мені дуже подобається тут. Так світло і багато вікон від стелі до підлоги. Я бачу батьків Каріни, але здебільшого всі ці люди мені не знайомі. 

– Каріно! Ти все таки прийшла! – чую чоловічий голос і вже за мить подруга потрапляє в міцні обійми незнайомця. Він вищий від неї на цілу голову. Світловолосий і блакитноокий. А усмішка така, що можна осліпнути..

– Як я могла таке пропустити? – сміється, коли чоловік її відпускає. – Оскаре, познайомся. Це моя подруга Тея. 

– Привіт! – кажу дещо збентежено під його прямим поглядом. – Вітаю з відкриттям. 

– Дякую, – Оскар подає мені свою руку і мені доводиться зробити те ж саме. Його пальці огортають моє зап’ястя і він цілує мою руку. Це приємно, але.. бентежить ще більше. 

Руку забираю і Каріна одразу дає мені келих з шампанським. Ще один бере для себе. Пити не планую, але ковток таки роблю щоб трохи розслабитися. 

– Відпочивайте. Я скоро до вас приєднаюсь, – говорить Оскар і підморгує нам. 

Коли він йде я дивлюсь йому вслід і не можу зрозуміти свої відчуття. Оскар цікавий, але більше схожий на модель, а не на власника ресторану. 

– Як він тобі? – Каріна наче думки мої читає. 

– Гарний, – кажу як є. – На модель схожий. 

– Оскар не любить, коли його порівнюють з моделлю, – подруга сміється і робить ковток шампанського. – Він працює зі своїм батьком. В них мережа ресторанів. 

Каріна веде мене до бенкетного столу і ми беремо дещо з закусок. Їмо, спостерігаємо за гостями і я відчуваю себе доволі добре. Це місце однозначно краще за нічний клуб. 

Коли Каріна відходить щоб відповісти на дзвінок до мене підходить Оскар. Його поява трохи напружує, тому що він постійно на мене витріщається. 

– Хто б міг подумати, що в моєї сестри така красива подруга, – посміхається. – Потанцюєш зі мною? 

– Але ж ніхто не танцює, – оглядаю зал. 

– Будемо першими, – подає мені свою руку. – Хіба це погано? 

Не знаю.. Не погано. Мабуть. 

Я погоджуюсь потанцювати і ступаю за Оскаром в центр зали. Музика стає голоснішою чи то мені здається, а власне серцебиття пришвидшується. 

– Ти схожа на сніжинку, – Оскар схиляється до мого обличчя і стає ніяково. – У тебе неймовірне волосся. 

Нічого собі… Ніхто ніколи не звертав уваги на колір мого волосся. Воно у мене біле і довге. Насправді воно додає мені якоїсь особливості і приємно, що Оскар звернув на нього увагу.