Глава 28

Що можна назвати найбільш болісним у житті людини? Втрату? А може зміни, коли доводиться вийти із зони комфорту, якою б та не була? Чи розбите серце? Мрії? Надії? Страхи, що їдять нутрощі, поки ти дивишся на себе у дзеркало? Хвилювання, як же далі? Відсутність впевненості у тому, що завтра все буде добре? Як бути, коли все це разом? Я сказала Марку, що більше ніколи не хочу бачитися з ним. Сказала, бо знала, що так краще. Він не підпустить мене ближче, ніж я вже була. Не дасть дистанції скоротитися, не побудує міст через прірву ним створену. Не залікує рани. Не зцілить. Не врятує більше. Я не планувала розраховувати на цього чоловіка, проте, він був поруч і простягав руки помочі, коли потребувала. Він рятував від Лебедя, допомагав з дідусем, коли його смерть вкотре змінила моє життя. Привіз сюди, дав житло, гроші, стимул… Данте подарував мені більше, ніж мав, але водночас забрав найголовніше — серце. 

Як забути тепер? Я знаю, що буду йти далі, до мети. Знаю, що бізнес почну будувати, спробую скористатися порадами Радецького. Знаю, що дияволятко, котре пробудив Марк, нікуди не дінеться тепер. Воно у мені, бажає більшого. Та найсильніше, воно і я, хочемо одного — Марка Данте. Так же завжди, мозок мріє про недосяжне. Все почалося з яблука, котре зірвала Єва, але гляньмо правді в очі: якщо жінка чогось не хоче, то ніхто не змусить її взяти небажане. Тож, той плід, якими смакувала перша жінка, був зірваний саме тому, що вона хотіла цього. І ніякий змій тут виправданням не може навіть бути. Як і те, що бідний Адам скуштував частину забороненого. Просто він теж хотів вкусити те, що спробувала вона. А спробувавши одного разу зірвати таємниці, дізнатися їх глибини, ти не можеш зупинитися, адже знаєш — далі більше. І я така ж… Ми з Марком були близькі, хай там як, і тепер я знаю, що за його стінами ховається цілий світ. Я бачила його у рідкому проблиску в очах сирени, чула у пісні, яку його серце співало для мене, вдихала ароматом хвої та кориці, відчувала на тілі дотиками й теплом. 

А тепер маю викреслити все. Забути. Закрити двері у минуле й не акцентувати уваги, що з дня у день користуюся порадою чоловіка, якого намагаюся прогнати з голови. 

***

Весна збігає швидко. Сніг тане, на його місці росте трава, квіти, а дерева тішать красою. Столиця України розквітає, виглядає по-новому для мене. За цей час встигаю знайти приміщення яке радить Маріан, до мого подиву оренда дуже низька, аж не віриться, проте я таки зупиняю вибір на варіанті брата, адже воно підходить ідеально. Тоді знаходжу кілька дівчат справді через інтернет які дійсно обожнюють книги й готові жити ними, як я. Маріан допомагає з дизайном книгарні, за що я йому дуже вдячна. 

Влітку брат спонукає йти здавати на права. Спершу не дуже хотілося, але подумавши, вирішую, що так буде правильно. Якраз гроші після усіх моїх маніпуляцій залишилися саме на це, а нові скоро почну заробляти. А якщо не почну, то у мене все ще є робота у чужій книгарні, я досі не звільнилася. Чесно кажучи, якби не поміч брата, то сама не встигала б усе робити, а потім, коли у мене з'явилася команда з двох дівчат, котрі безкоштовно допомагають, я зрозуміла, що вперше у житті можу розраховувати на майбутнє. Дивитися у нього і бачити яскраві фарби, де я успішна та самореалізована, займаюся улюбленою справою і не прозябаю у Золотому. 

День народження святкую у компанії з моїх помічниць та Маріаном. Настя в цей день народжує, тож пізно ввечері брат везе мене у Золоте. По дорозі ми співаємо, я трішки сплю, приїжджаємо аж під ранок. Якраз Пташеня пише смс, що подруга народила. Прошу поїхати одразу у сусіднє містечко, до Насті. Маріан не вагається, ми мчимо досить поганою дорогою у лікарню. Прибувши під самі двері я першою виплигую з авто і біжу у палату до подруги. Павлуша зустрічає у коридорі, встигає впхати у руки бахіли та халат, тож одягаюся по дорозі. Обіймаю потім його. Друг дещо ошелешений, та я списую на те, що він пережив стрес. Народження дитини завжди складний процес, як би легко не минав. 

В палаті Настя сама. Немовля спить у спеціальному боксі, а подруга лежить на спині. Варто почути мене, сідає. Я миттю поруч, на край ліжка. Обіймаємося. 

— Ти мама, — шепочу. — Не віриться, що ти мама.

Вона схлипує. 

— А ти хрещена.

Киваю. Я пам'ятаю про це. Відсторонююся, на малюка поглядаю. Настя всю вагітність не могла дізнатися стать дитинки, постійно немовля поверталося так, що лікарі УЗД не могли сказати точно. Встаю, підходжу ближче до боксу, де маля. Обережно, відчуваючи тремтіння у руках, беру дитину на руки. 

— Маріанна, — шепоче позаду.

Притискаю дівчинку до себе. Така крихітна, зовсім-зовсім малесенька, здається, що будь-який необережний рух може зашкодити.

— Вона прекрасна, — так само тихо відповідаю. 

— На Настю схожа, — голос Павла звучить з-за спини.

Сміюся. І справді, на неї. Притуляюся носом до маленького носика. Маріанна пахне молочком, невинністю, теплом, самим життям. 

— Я така щаслива за вас, — щиро кажу, усмішка сама собою з'являється на губах.

Маріанна починає кряхтіти. Потягується малими рученятами, голівкою починає повертати з боку в бік. Віддаю її Насті. Спостерігаю як подруга обережно притуляє малечу до себе і та одразу заспокоюється. Деякий час сиджу з нею та Павлом, а потім доводиться йти. Лікарі проганяють. Маріан весь час очікує в машині. Варто сісти в салон одразу ж питає хто народився і як виглядає. Ділюся враженнями. Брат заводить авто і ми повертаємося у Золоте. 

Доїхавши до міста прошу відвезти у мій старий дім. Маріан пропонує переночувати у нього, але я не хочу. Він висаджує під двоповерховим будинком і їде до себе, кажучи, щоб подзвонила, повечеряємо разом. Підіймаюся по сходах, старі, дерев'яні, нічого не змінилося. Цей дім, певно, завжди буде викликати погані й приємні спогади. Дістаю ключі, вставляю у замок, але двері чомусь не замкнені. З подивом, тихо про всяк випадок, заходжу всередину. Пахне алкоголем. Не можу зрозуміти чому ж, адже точно знаю, що коли була тут востаннє, то двері замкнула. Та і звідки чужому запаху взятися? Квартира пустувала весь час…