Глава 19

Працівники Марка постаралися. Весілля нагадує зимову казку, варто пройти браму комплексу. Погляд одразу чіпляється за вогники, що прикрашають буквально усе. В засніжених деревах тонуть ліхтарики, опивають кожну фігуру, кожну деталь на дворі. Вхід прикрашений гілками хвої й вогнями. Коли ж заходиш в приміщення, то скандинавська аура вражає, наскільки все зимове і затишне. Данте веде мене до зали, де проходить весілля. Коридори виблискують не гірше за прикрашену вулицю, варто ж увійти в зал, затамовую подих, бо тут дійсно чарівно. Червоно-чорна гама одягу гостей єднається з білим та чорним. Усе виблискує завдяки кришталевим люстрам та бра. Столи ламаються від смачної їжі. Арки, фотозони з блискучими стінами, прикрашені теж хвоєю й вогниками. Посередині стоїть величезний торт, білий, прикрашений шишками. Не знаю чи штучні вони, але впевнена в іншому — такого весілля Золоте ще не бачило, як і жоден з місцевих, хіба по телевізору. Жива музика мелодією скрипки в'ється поміж гостей. Настя і Пташеня вже тут, всі їх вітають, тож ми з Данте займаємо чергу.  Шалено приємно спостерігати за друзями у цю мить: вони усміхнені, щасливі, їх очі виблискують коханням.  Нарешті підходить і наш час для привітання. Обіймаю їх по черзі, шепочу побажання на вуха, адже є речі, які ми знаємо лише утрьох. А потім, відсторонившись, кажу обом:

— Я вас дуже сильно люблю. Нехай ваше життя буде довгим, сповненим щастя, а любов панує у вашому домі. 

Данте теж приєднується до привітань. Виглядає спокійним, тішить, що хоча б не поводиться сухо та байдуже. Звісно ж, він не зобов'язаний виказувати радість, але значно приємніше бачити, що він теж радіє за них. 

Свято розгоряється, як вогнище, в яке підкидають дрова. Танці, спілкування, конкурси, співи, усмішки — все змішується в один суцільний та приємний хаос. Я сиджу поруч з Марком, за столиком з батьками Насті, котрі постійно дякують Данте за поміч й такий шикарний дарунок. Згодом, коли оголошують перший танець молодят ми спостерігаємо за ними з усмішками. А потім інші пари приєднуються до них. Весь цей час я шукаю очима Маріана, але його немає. Дивно, що він не повернувся сюди. 

Минає ще кілька конкурсів. Ведучий оголошує про те, що пані можуть запросити чоловіків на танець. Довго не вагаюся. Встаю з-за столу й простягаю руку до Марка долонею до верху. 

— Запрошую вас, пане Данте, — з м'якою і лукавою водночас посмішкою, кажу. 

Синьо-зелені очі спалахують звабливою піснею. Здається, йому подобається, що я настільки активно придушую власні упередження й страхи. Теж встає, бере мою руку у свою й веде на танцмайданчик. Складно сказати, що у голові, бо вираз обличчя манірний, байдужий, ввічливий. Втім, мабуть, я звикаю до нього, тому що мені теж байдуже. Може удавати, що завгодно.

Теплі долоні Марка на талії. Тіло до тіла, його жар під мою шкіру проникає. Приємно, до тремтіння й бажання притулитися ближче, що й роблю. Спершу хотіла відмовити сама собі, а потім вкотре нагадала — досить страхів. Саме тому між нами фактично немає відстані. Байдуже, що люди скажуть. Байдуже, що це провокація. Я хочу його. Хочу більшого. Хочу все. 

Танець завершується звабливим поглядом чоловіка, в якому написано “я знаю, що ти робиш”. Не впевнена чи справді розуміє, адже Марк ніколи не був на моєму місці, ніколи не відчував того, що я. Він може лише уявляти, а це геть інакше, ніж коли проживаєш у реальності жахи пережиті мною. 

Весілля минає дуже круто. Коли знімають фату Насті я ледве тримаюся на ногах. Втома шалена, тож фактично першою беру коровай. Але все ж змушую себе досидіти до миті, щоб молодята пішли першими, лише тоді прошу Марка теж збиратися. Він не проти, вже за кілька хвилин, попрощавшись з батьками моїх друзів, ми виходимо на двір. Хтось підганяє авто, тож попри снігову хурделицю, ми сідаємо в салон майже не встигаючи замерзнути. 

Почуваюся немов я на межі. Не тому, що було весілля, що я була там з Марком, ніби ми справді пара. Ні, це інше. Вже завтра ми їдемо у Київ. Вже завтра моє життя стане іншим. Докорінно зміниться. Погано це чи добре, не відомо, та і як знати, якщо зміни загалом завжди несуть ситуації, котрих ніяк не уникнути? От і дізнаюся. Вже завтра.

***

Ранок починається з дзвінка Насті. Ми у машині, за кермом Олег. Розмовляю з нею поки Марк щось активно робить у ноутбуці паралельно розмовляючи з Мариною, та окремо ще з Яною. Подруга розповідає про свої враження, тисячу разів просить подякувати пану Данте, тому що він, цитую: “Чортова фея, що здійснила мою дурнувату мрію”. Всміхаюся, чуючи ці слова. Не впевнена, що передам їх саме так, проте, скошую погляд, щоб зрозуміти, чи чує він. Судячи з холодного виразу обличчя — ні. 

Час плететься довго. Серце постійно підплигує, в ребра б'ється, бо я на порозі змін. Дуже страшно, от тільки назад не повернути. Власними думками штовхаю себе у спину. Нагадую, робити у Золотому більше нічого. Марк же в будь-якому випадку поїхав би, він залишив на місцях помічників, тепер буде інколи приїжджати, щоб перевірити роботу, і все. Що б я робила далі? В крамниці його з Мариною працювала? Дивилася б на залишки минулого життя та іноді зустрічала Лебедя, який би й далі вимагав гроші? Від нього ж не дочекаєшся вдячності. Я знаю, що Юрія виписали з лікарні, навіть хтось забрав назад у Золоте, але слів подяки, що знайшла і привезла, що заплатила за все, не було. І не буде. Втім, на це не ображаюся. Бабуся завжди казала, що у будь-якій ситуації варто залишатися людиною. В цьому випадку я так і вчинила. 

***

Київ зустрічає сніговими заметілями. Дуже красиво. Із захватом розглядаю місто крізь вікно. Знаю, що вже не вперше бачу його, та потік автомобілів, те, як вирує тут життя, скільки людей навколо, попри негоду — вражає. Всі кудись поспішають, за чимось біжать, розмовляють між собою чи телефоном, несуть у руках стаканчики з кавою. Всі такі красиві, впевнені у собі, метушливі. Тут життя минає не так, як у Золотому. Тут усі поспішають жити, розміреності й повільності не місце, інакше саме місто тебе зжере.