2

Юстина саме годувала в хліві молоде порося, як почула нервовий гавкіт собаки. Всілякі прохачі були її частими гостями, тому досвідчений Дружок зазвичай сприймав чергового клієнта без особливого ажіотажу. Буває кілька разів подасть голос, щоб попередити хазяйку про ще одного відвідувача, і піде грітися на сонечку, а тут пес буквально знавіснів. Тварина так шаленіла, що у ворожки аж у вухах заклало. Трясця, кого ж так невчасно приперло до неї, роздратовано подумала жінка старанно витираючи забруднені руки об запаску і швидко виходячи надвір. На чимале здивування чаклунки посеред її подвір’я нетерпляче тупцялася тітка Зося.

– Доброго здоров’ячка вам, тітко Зосю! – чемно привіталася ворожка.

– І тобі не хворіти, – невдоволено скривилася візитерка і швидко додала. – Маю до тебе, Юстино, одну невідкладну справу.

– Тоді заходьте в хату, там про все поговоримо.

За якусь хвилину вони вже в кімнаті де знахарка зазвичай приймає своїх численних клієнтів. Тут панувала моторошна тиша і витав запах сушених трав. Саме приміщення було невеликого розміру, практично крихітна комірчина. Весь її інтер’єр складався з маленького круглого стола і двох стільців біля нього. Єдине вікно було завішане темно-вишневою шторою, крізь яку ледь пробивалося сонячне світло, створюючи химерну напівтемряву. На протилежній від входу стіні висіло кілька дерев’яних поличок вщент заставлених баночками різної форми, розмірів і забарвлення.

Всівшись на один зі стільців Юстина першою розпочала бесіду:

– То яка така невідкладна справа привела вас до мене, тітко Зосю?

Відвідувачка деякий час важко сопіла, та на кінець зважившись нерішуче промовила:

– Прийшла я до тебе Юстино прохати про допомогу.

– Ви занедужали? Якась болячка дошкуляє? Хочете отримати лікувальне зілля?

Прохачка жестом руки зупинила ворожку і після глухого зітхання продовжила:

– Ні, в мене проблема значно серйозніша чим якась фізична хвороба. Підозрюю, що мене хтось зурочив в селі.

– З чого ви це взяли?

– Та є багато причин щоб так вважати.

– То розкажіть про все детальніше.

– Гаразд, тільки нехай все сказане мною залишиться виключно між нами.

Отримавши запевнення провидиці, що у неї рот на замку і вона вміє зберігати чужі таємниці, Зося почала розповідати:

– Мої біди розпочалося десь з півроку тому. Я чомусь почала втрачати апетит та сон. Спершу не надавала цьому неприємному явищу великого значення, бо вже знаходжуся в тому віці коли достатньо скибочку хліба перекусити і годинку-дві подрімати щоб пережити чергову днину. Але незабаром до клятої безсонниці додався дивний неспокій та тривога. З’явилося нав’язливе відчуття наче за мною хтось потайки підглядає. Мене це неабияк стурбувало. Начебто і не маю в селі відкритих ворогів і явних недоброзичливців, та часи тепер такі, що від людей будь-яких неприємностей можна сподіватися. В голові зародилися дурнуваті підозри, що це мабуть хтось зазіхає на моє господарство, що хоче звести мене з цього світу та заволодіти тим що зараз володію. Тільки от хто і навіщо? Я ж не якийсь заможній олігарх у якого купа дорогих маєтків та великі банківські рахунки. Навіть рідних дітей тепер вже не спокусити тим маленьким ґаздівством яке у мене є.

– Чого ж ви вирішили що то хтось вас зурочив і прагне звести з цього світу?

– Бо віднедавна я почала чути моторошний голос. В ці нечисленні хвилини коли мені вдається склепити очі, мені сниться ніби до мене хтось промовляє. Сам голос дивний, ніби й віддалено знайомий, однак такий глухий і химерний, наче долинає з під землі. А найстрашніше у ньому те, що він кличе мене до себе. Так і чую: «Зосю, прийди до мене. Я чекаю на тебе. Мені так важко одному». Не інакше як це хтось з потойбіччя зве мене до себе. Від таких жахливих сновидінь я напевне скоро остаточно збожеволію.

– Може це дух вашого покійного чоловіка приходить до вас? Таке інколи трапляється, якщо у померлого ще залишилися якісь незакінчені справи в цьому світі. Хоча він вже давно не з нами, і його душа повинна була знайти спокій там де вона зараз знаходиться.

– Ні, – рішуче заперечила припущення ворожки стара жінка. – З Миколою ми прожили душа в душу все подружнє життя. Він кохав мене до свого останнього подиху і нізащо б не став так лякати. Це однозначно хтось чаклує з сусідів, або односельчан, і в мене є для цього вагомий доказ.

– Який? – враз пожвавішала Юстина.

– А ось який, – коротко відповіла тітка Зося і виклала на стіл перед знахаркою маленький пакунок загорнутий в брудну, чорну ганчірку.