Розділ 4

До кінця уроків Юля почувалася так, ніби сиділа на пороховій бочці. Блейк тримав слово — він більше не схоплювався з місця, коли її викликали, і навіть намагався щось записувати в зошит. Але Юля бачила, як важко йому дається кожна хвилина в задушливому класі. Його тіло прагнуло волі, а дикий слух та нюх перевертня щомиті виловлювали тисячі зайвих подразників.

Коли фінальний дзвоник нарешті сповістив про закінчення занять, Блейк полегшено зітхнув. Цей звук був настільки гучним і знайомим, що Юля ледь стримала сміх — точно так само її доберман зітхав після довгої поїздки в автобусі.

— Ну що, ходімо додому, «одинадцятикласнику»? — піддражнила вона його, застібаючи рюкзак.

— Ходімо. Будь ласка, — майже благально відповів Блейк, підхоплюючи свій рюкзак однією рукою. — Мені терміново потрібне свіже повітря.

Вони вийшли зі школи. Червневе сонце приємно гріло плечі, а легкий вітерець розвіював шкільні запахи крейди та пилу. Блейк помітно розслабився, підставивши обличчя під промені. Вони йшли мовчки, насолоджуючись компанією один одного, поки шлях до Юлиного будинку не проліг через старий занедбаний пустир — коротку дорогу, якою вона завжди ходила, щоб зрізати шлях.

Зазвичай тут було тихо, але сьогодні на середині стежки стояла компанія з трьох місцевих підлітків, старших за Юлю. Вони голосно реготали, палили і явно шукали, чим розважитися. Одним із них був Денис — хлопець із сусіднього двору, відомий своїм поганим характером і тим, що постійно чіплявся до молодших.

Щойно Юля та Блейк наблизилися, Денис заблокував стежку, розставивши ноги.

— О, дивіться, хто йде! Юлька-самітниця, — гидко вискалився він, кидаючи недопалок на землю. — Що, нарешті знайшла собі якогось залицяльника? А на нас навіть не дивишся. Чи, може, твій новий хлопчик занадто гордий?

Юля відчула, як усередині все стислося від неприємного передчуття. Вона хотіла просто обійти їх, але не встигла зробити й кроку, як відчула, що повітря навколо раптом стало крижаним.

Блейк зупинився.

Юля озирнулася на нього і злякалася. Його постава змінилася за частку секунди. Плечі розгорнулися, руки витягнулися вздовж тіла, а пальці злегка зігнулися, нагадуючи готові до удару кігті. Але найстрашнішим було його обличчя. Жодної людської емоції. Лише холодна, смертоносна маска хижака, який вистежив здобич.

— Блейку, ні... ходімо просто повз, — тихо, благально прошепотіла Юля, хапаючи його за лікоть. Його м'язи під пальцями були твердими, як граніт. Він навіть не поворухнувся.

Денис, не зрозумівши небезпеки, зробив крок уперед, зверхньо дивлячись на Блейка:

— Чого витріщився, придурок? Проблем захотів?

Блейк повільно зробив крок назустріч Денису. Він не кричав, не замахувався кулаками. Він просто нахилив голову трохи вперед і видав звук.

Це було тихе, грудне, вібруюче гарчання добермана — глибоке й настільки моторошне, що воно, здавалося, пройшлося вібрацією по самій землі. Його темні очі на мить повністю втратили людський білок, ставши суцільними чорними омутами, в глибині яких спалахнули дві бурштинові іскри. Від нього повіяв такий потужний запах дикої, звіриної загрози, що хлопці з компанії Дениса миттєво зблідли.

— Денисе... чувак, ходімо звідси, — заїкаючись, пробурмотів один із друзів, задкуючи назад. — З ним щось не так. Він хворий на голову.

Денис і сам відчув, як у нього підкосилися ноги. Біологічний страх перед хижаком, який сидить у кожній людині, змусив його серце калатати від жаху. Він зробив два кроки назад, піднявши руки:

— Та ладно, ладно... ми просто пожартували. Нормально ж усе...

Компанія хуліганів, майже спотикаючись об власні ноги, швидко забралася геть із пустиря, раз у раз озираючись на високу чорну постать.

Коли вони зникли з виду, Блейк заплющив очі й глибоко вдихнув повітря, повертаючи контроль над своїм внутрішнім звіром. Коли він розплющив їх знову, це знову був його рідний, відданий погляд Блека.

Він швидко повернувся до Юлі, в його очах читався переляк — але не за себе, а за неї. Він обережно взяв її за плечі, оглядаючи з ніг до голови:

— Вони налякали тебе? Я занадто сильно це зробив? Вибач, Юлю... Їхній запах... вони пахли агресією до тебе. Я не зміг стриматися.

Юля дивилася на нього, відчуваючи, як тремтіння в її тілі минає, поступаючись місцем неймовірній вдячності. Вона підняла руку і вперше обережно торкнулася його щоки, відчуваючи тепло його шкіри.

— Все добре, Блейку, — тихо й лагідно сказала вона, і хлопець під її долонею помітно розслабився, ледь помітно притулившись щокою до її руки. — Ти захистив мене. Ти мій найкращий охоронець. Але нам справді треба вчити правила людського світу, бо наступного разу вони викликають поліцію, а не просто втечуть.

Блейк тихо, ніяково посміхнувся:

— Я вчитимуся, Юлю. Обіцяю. Головне — що ти в безпеці.

Вони рушили далі через пустир. Блейк ішов на пів кроку попереду, уважно скануючи очима навколишні кущі та високу траву, наче перевіряв, чи не зачаївся там ще хтось. Юля дивилася на його широку спину й відчувала дивну суміш емоцій: з одного боку, їй було трохи лячно від тієї дикої сили, яку він щойно продемонстрував, а з іншого — жоден хлопець у світі ще не захищав її так безкомпромісно.

Коли пустир залишився позаду і вони вийшли на затишну вуличку, яка вела до її будинку, Блейк нарешті опустив плечі. Його пальці, які досі були стиснуті в кулаки, розслабилися.

— Твоя мама вдома? — раптом запитав він, не повертаючи голови, але Юля помітила, як знову сіпнулися його ніздрі. Навіть на такій відстані він намагався вловити знайомі запахи з її подвір'я.

— Ні, вона сьогодні на зміні до вечора, — відповіла Юля, підходячи до своєї хвіртки. — Тож ми маємо час подумати, як... ну, як представити тебе їй. Не можу ж я просто сказати: «Мамо, знайомься, це наш Блек, він тепер людина і ходитиме зі мною до школи». Вона вирішить, що я збожеволіла від суму за собакою.