Розділ 2

Слова Блейка зависли в повітрі, важкі й немислимі. Юля дивилася на його руку, що накривала її пальці, і відчувала, як шалено калатає власне серце. У голові панував повний хаос. Логіка кричала, що це якесь божевілля чи дурний жарт, але десь глибоко всередині, на самому дні душі, теплий голос шепотів: «Це він. Це твій Блек».

Вона різко відсмикнула руку, зробивши два кроки назад. Брелок у кулаці впивався в долоню вже до справжнього болю.

— Що за дурниці ти верзеш? — її голос здригнувся, стаючи тонким від напруги. — Мій пес... Блек — це доберман! Велика, чотирилапа собака! А ти... ти людина! Навіщо ти зі мною граєшся? Хто тобі розповів про мене? Це Сашка? Чи мама? Це якийсь розіграш?!

Блейк не рушив із місця, щоб не лякати її ще більше. Він просто дивився на неї — терпляче, з тим самим безмежним розумінням, яке вона бачила сотні разів, коли плакала через невдачі в школі чи сперечалася з подругами.

— Ніхто мені не розповідав, Юлю, — тихо відповів він. — Я знаю все сам, бо я весь цей рік ділив із тобою один дім. Пам'ятаєш, як ти знайшла мене минулого літа під зливою біля старої заправки? Я був поранений, а ти загорнула мене у свою куртку і принесла додому, хоча мама спочатку дуже сварилася.

Юля застигла. Про заправку і зливу не знав ніхто, крім неї та мами. Навіть Сашці вона не розповідала таких подробиць.

— А ще, — Блейк зробив ледь помітний крок уперед, його голос став зовсім м'яким, — ти завжди віддавала мені половину своєї порції м'яса, коли мама не бачила. А коли тобі було страшно під час грози, ти спускала ковдру на підлогу, я лягав поруч, і ти клала голову мені на загривок. Ти думала, що я просто великий чорний пес Блек. Але моє справжнє ім'я — Блейк. І я... перевертень.

Юля відчула, як по спині пробіг мороз. Вона дивилася на хлопця, і перед очима все пливе. Перевертень? У реальному житті? У її маленькому, звичайному місті? Таке буває лише в книгах фентезі, які вона іноді гортала в бібліотеці.

— Цього... цього не може бути, — прошепотіла вона, відчуваючи, як до очей знову підступають сльози. — Собаки не перетворюються на людей. Це якась магія... або я просто збожеволіла від туги за ним.

— Це не магія, це моя природа, — Блейк зітхнув, і в цьому зітханні було стільки людського болю, що Юлі на мить схотілося підійти і обійняти його. — Мене змусили піти. Моя зграя... у нас виникли великі проблеми, і я мусив повернутися, щоб захистити свій рід. Я розстебнув нашийник і вистрибнув у вікно, бо не міг інакше. Але я знав, що повернуся до тебе. Перевертні-пси обирають свою людину один раз і на все життя. Ми не вміємо зраджувати.

Він повільно підійшов ближче, зупинившись за крок від неї. Юля більше не тікала. Вона наче загіпнотизована дивилася в його темні очі.

— Я можу довести тобі, Юлю, — тихо запропонував він. — Якщо ти дозволиш. Тільки не лякайся, благаю.

Він заплющив очі на кілька секунд. Юля помітила, як навколо його тіла на мить ніби згустилися тіні, а повітря стало гарячим, як біля багаття. Його дихання змінилося — стало глибшим, звіриним. Коли Блейк знову розплющив очі, їхній колір на секунду спалахнув диким, золотаво-бурштиновим вогнем, а вздовж його міцних рук, наче відлуння, пробігла ледь помітна чорна шерсть і зникла під шкірою.

Він не перетворився повністю тут, посеред парку, де могли ходити люди, але цього короткого спалаху було достатньо.

Юля охнула, притиснувши долоню до рота. Цей погляд, цей рух голови, ця шалена, абсолютна відданість, яка ніби хвилею огортала її від цього хлопця... Це був її Блек. Її доберман, її вірний захисник, який тепер стояв перед нею у подобі високого, сильного хлопця з широкими плечима.

— Блек... — зірвалося з її губ домашнє ім'я, і вона зробила крок назустріч, повністю забувши про страх.

Блейк стрімко скоротив відстань між ними. Коли Юля зробила цей крок назустріч і вимовила його домашнє ім'я, з його грудей вирвався тихий, хрипкий звук, схожий на полегшене зітхання звіра, який нарешті знайшов шлях додому.

Він обережно, ніби досі боячись налякати її, протягнув руку і торкнувся її долоні — тієї самої, в якій вона так міцно стискала брелок. Його пальці були гарячими, а шкіра — гладкою і сильною. Блейк м'яко розтиснув її кулак, забираючи маленький пластиковий силует добермана, і натомість переплів свої пальці з її пальцями.

— Я тут, Юлю. Я повернувся, — прошепотів він, заглядаючи в її заплакані очі. — Тепер усе добре. Більше ніхто не змусить мене піти.

Юля відчувала, як її сльози нарешті пролилися, стікаючи по щоках, але тепер це були сльози полегшення. Вона дивилася на його обличчя, на гострі вилиці, на те, як він схиляв голову набік, вловлюючи кожен рух її вій — точнісінько так, як робив її пес, коли втішав її. Логіка в її голові остаточно капітулювала перед цим неймовірним відчуттям тепла та безпеки.

— Але як... як це взагалі можливо? — вона шмигнула носом, витираючи впійману сльозу вільною рукою. — Ти весь цей час усе розумів? Коли я жалілася тобі на Сашку, коли показувала свої малюнки, коли... коли плакала тобі в шерсть? Ти все розумів, як людина?

Блейк ледь помітно почервонів, і цей людський жест на його мужньому обличчі здався Юлі дивовижно милим.

— Абсолютно все, — зізнався він, трохи зніяковіло посміхнувшись. — Перевертні в подобі тварин зберігають свій розум. Просто людське тіло вимагає багато енергії, і коли я був поранений того літа, мені довелося «застрягнути» в подобі пса, щоб відновитися. Твоя турбота врятувала мене, Юлю. Твій дім став моїм притулком. Але найважче було... просто мовчати й не мати змоги відповісти тобі, коли ти розмовляла зі мною.

Юля раптом згадала, скільки всього вона розповідала своєму «собаці» — усі свої найтаємніші думки, сни, страхи, про які не знала навіть мама. Щоки дівчини миттєво спалахнули рум'янцем.

— О боже... — пробурмотіла вона, прикриваючи обличчя долонею. — Ти ж знаєш про мене абсолютно все!

— І саме тому я тут, — Блейк став серйознішим, і його хватка на її руці стала трохи міцнішою, захисною. — Наш світ — світ перевертнів — складний і суворий. Моя зграя хотіла, щоб я залишився там і зайняв місце вожака перевертнів-псів. Але я сказав їм, що мій дім — тут. Поруч із тобою. Перевертні моєї породи обирають супутника раз і назавжди. Ти — моя істинна пара, Юлю. І тепер, коли я маю людську подобу, я захищатиму тебе як людина. У школі, на вулиці, всюди. Якщо ти, звісно... дозволиш мені залишитися поруч.