Розділ 1

Час не лікував. Він просто припорошував біль сірим попелом буденності.

Юля йшла парком, за звичкою дивлячись під ноги, ніби сподівалася знайти там знайомі сліди великих лап. Червень був у самому розпалі. Навколо сміялися люди, діти бігали за морозивом, а власники собак кидали своїм улюбленцям м'ячики. Кожен такий сплеск сміху чи гавкіт віддавався в грудях дівчини гострим уколом.

Вона сіла на їхню з Блеком улюблену лавку під старою розлогою липою. Тут завжди пахло тінню та спокоєм. Юля витягла з кишені куртки маленький старий брелок у вигляді добермана, який купила ще тоді, коли Блек був поруч, і міцно стисла його в долоні.

— Де ж ти, мій дурненький хлопчику? — тихо прошепотіла вона в порожнечу.

Раптом тишу парку порушив різкий, неприємний звук. Неподалік, біля кущів бузку, почулося гарчання. Юля підвела голову і побачила, як троє величезних бродячих псів оточили маленьке руде кошеня, яке забилося під коріння дерева. Пси наступали, вискалюючи ікла.

Юля не злякалася. Оскільки вона любила тварин і завжди відчувала їхній настрій, вона просто не могла пройти повз. Дівчина схопилася з лавки і рушила в їхній бік.

— Ану геть! Пішли звідси! — крикнула вона, намагаючись тупнути ногою, щоб злякати зграю.

Але вуличні пси були налаштовані агресивно. Почувши людський голос, найбільший із них — кудлатий, брудний ватажок — розвернувся і злісно загарчав уже на Юлю. Він зробив крок уперед, готуючись до стрибка. Юля застигла. Тільки зараз вона зрозуміла, що вчинила нерозсудливо, опинившись сам на сам із дикою зграєю.

Вона заплющила очі, очікуючи удару, але замість цього простір навколо прорізав інший звук.

Це було навіть не гарчання. Це був низький, вібруючий, смертоносний звук, від якого по спині Юлі пробігли крижані дрижаки. Так гарчати людина просто не могла. Проте, коли вона розплющила очі, перед нею стояв саме хлопець.

Він з'явився нізвідки, наче виріс із земної тіні. Високий, широкоплечий, у чорній футболці, яка обтягувала міцні мускули. Його постава була настільки гордою і хижою, що нагадувала застиглу статую. Хлопець просто зробив один короткий крок уперед, заступаючи Юлю собою, і кинув на зграю один-єдиний погляд.

Юля з подивом побачила, як три величезні пси, які щойно були готові розірвати її, раптом миттєво замовкли. Вони зі страхом підібгали хвости, заскавучали і, навіть не озираючись, кинулися навтьоки в кущі, ніби побачили самого диявола.

Хлопець повільно видихнув. Напруга в його плечах спала.

— Ти в порядку? — запитав він.

Голос чужинця був низьким, оксамитовим, із легкою хрипотою. Але коли він розвернувся до Юлі обличчям, її серце пропустило удар, а дихання перехопило.

Він був дуже красивим — із чіткими, гострими лініями обличчя та короткою темною шевелюрою. Але найголовніше — його очі. Темні, майже чорні, неймовірно глибокі й розумні. Юля знала цей погляд. Вона бачила його щодня протягом року. Це був погляд її Блека.

Дівчина зробила крок назад, притиснувши руку до грудей.

— Хто... хто ти? — ледь чутно вимовила вона, дивлячись на хлопця так, ніби перед нею був привид.

Незнайомець на мить завагався. У його очах промайнув такий знайомий, тужливий біль, але він швидко сховав його за спокійною посмішкою. Він зробив ледь помітний рух головою — точнісінько так, як Блек робив, коли ніяковів або просив вибачення.

— Мене звати Блейк, — тихо відповів він, пильно вглядаючись у її обличчя. — І я прийшов, щоб захистити тебе.

Юля відчула, як земля під ногами на мить стала нестійкою.

— Блейк? — перепитала вона, і це ім'я прозвучало на її губах як відлуння. Воно було настільки схожим на «Блек», що в голові миттєво спалахнув хаос із думок та спогадів.

Хлопець кивнув. Він стояв зовсім поруч, і Юля вловила тонкий, ледь помітний запах... запах свіжого лісу, грози та чогось дуже рідного, затишного, що завжди асоціювалося в неї з домом. З її кімнатою, де на підлозі більше не стояла миска з водою і не лежали іграшки.

Вона перевела погляд на його руки. Великі долоні, сильні зап'ястя. На одному з них виднілася тонка біла смуга — шрам, що формою точно нагадував слід від гілки, яку її доберман колись невдало впіймав на лісовій галявині під час гри.

— Звідки... звідки ти з'явився? — Юля намагалася говорити впевнено, але її голос тремтів. — І як ти це зробив? Ті пси... вони просто втекли. Ти навіть нічого їм не сказав.

Блейк ледь помітно посміхнувся, але його очі залишалися серйозними, глибокими й зосередженими лише на ній. Здавалося, увесь парк із його шумом, дітьми та деревами для нього просто перестав існувати. Для нього існувала лише вона.

— Тварини добре відчувають силу, Юлю, — тихо сказав він, зробивши пів кроку вперед. — Вони знають, коли перед ними той, хто може дати відсіч. Вони просто зрозуміли, що тебе чіпати не можна. Нікому і ніколи.

Юля здригнулася. Він назвав її на ім'я.

— Чекай... Я не казала тобі, як мене звати, — вона міцно стиснула в кулаці брелок-доберман, який досі тримала. Гострі краї пластику боляче впилися в шкіру, повертаючи її до реальності. — Хто ти такий? Звідки ти знаєш моє ім'я?

Блейк замружився на мить, ніби зважував кожне слово. Його кадик сіпнувся. Юля помітила, як під чорною футболкою напружилися його міцні плечі. Йому явно було важко стримувати себе, щоб не підійти ще ближче.

— Я знаю про тебе багато речей, — тихо, майже пошепки промовив він. — Знаю, що ти любиш пити чай біля вікна, коли починається гроза. Знаю, яку мелодію ти тихенько наспівуєш, коли тобі сумно. І знаю... як сильно ти шукала того, хто зник із твоєї кімнати на початку літа.

У Юлі перехопило подих. Сльози, які вона так довго стримувала останні тижні, підступили до очей гарячою хвилею.

— Ти... ти знайшов мого собаку? — в її голосі спалахнула відчайдушна, божевільна надія. Вона зробила крок до нього, забувши про будь-який страх перед цим дивним чужинцем. — Ти бачив Блека?! Де він? Блейк, благаю, скажи мені! З ним усе добре? Його хтось забрав? Чому ти мовчиш?!