Пролог

Юля любила вечірню тишу, але ще більше вона любила знати, що в цій тиші вона не одна.

Біля її ніг, поклавши важку чорно-підпалу голову на її коліна, лежав Блек. Великий, сильний доберман із лискучою шерстю та гострими вухами, який з'явився в її житті майже рік тому. Його очі — глибокі, темні й дивовижно розумні — зараз дивилися на неї з такою безмежною відданістю, від якої в грудях ставало тепло.

Юля повільно перебирала пальцями коротку шерсть на його загривку, чуючи, як пес тихо, заспокійливо зітхає.

— Ти ж нікуди не зникнеш, правда, хлопчику? — пошепки запитала вона, посміхаючись. — Ти мій єдиний справжній захисник.

Блек у відповідь лише ледь помітно ворухнув хвостом і щільніше притисся до її ноги. Юля думала, що він просто відданий пес, який знайшов свій дім. Вона не знала, що під цією чорною лакованою шкірою б'ється серце того, хто розуміє кожне її слово. Вона не знала, що для нього вона — не просто хазяйка. Вона була його всесвітом. Його істинною.

Але цієї ночі все змінилося.

Коли Юля заснула, Блек тихо підвівся з підлоги. Його струнке, мускулисте тіло добермана напружилося. Він підійшов до ліжка, вдихаючи рідний запах дівчини, і обережно торкнувся носом її долоні, прощаючись.

У його звіриній голові звучав чужий, владний клич зграї, який він більше не міг ігнорувати. На суворих законах перевертнів-псів лежав обов'язок, який він мусив виконати, щоб захистити Юлю від небезпеки, яка насувалася з його світу.

Пес тихо підійшов до прочиненого вікна, востаннє озирнувся на сплячу дівчину. В його очах блиснув зовсім не собачий, а глибокий людський біль.

«Я повернуся, Юлю, — пронеслося в його думках. — Обов'язково повернуся. Навіть якщо мені доведеться заново вчити тебе довіряти мені».

Блек безшумно вистрибнув у темноту ночі, залишаючи затишну кімнату. Наступного ранку Юля знайде лише порожній нашийник і відчинене вікно. Вона шукатиме його місяцями, плакатиме і думатиме, що її вірний доберман загинув.

Вона ще не знала, що коли вони зустрінуться знову, він уже не ходитиме на чотирьох лапах. І зватимуть його Блейк.

Ранок зустрів Юлю холодною, неприродною тишею.

Зазвичай Блек будив її першим — обережно штурхав носом у плече або тихо поскулював біля ліжка, чекаючи на ранкову прогулянку. Але сьогодні в кімнаті було порожньо.

— Блек? — сонно покликала Юля, опускаючи руку на підлогу. Порожнеча.

Вона різко сіла на ліжку. Погляд одразу впав на розчинене навстіж вікно, за яким шумів червневий ранок, а на підвіконні лежало те, від чого всередині Юлі все похололо. Чорний шкіряний нашийник. Розстебнутий.

— Блек! — її голос зірвався на панічний крик.

Вона вибігла в коридор, потім на кухню — ніде не було її граційного, великого добермана. Серце калатало як шалене. Юля вискочила на вулицю прямо в домашньому одязі, забувши про все на світі.

Наступні кілька тижнів перетворилися для неї на справжнє пекло на землі. Юля шукала його щодня, з ранку до пізньої ночі. Вона обійшла кожен двір, заглядала в покинуті будівлі, кликала його в лісі за містом, зриваючи голос до хрипоти:

— Блек! До мене! Хлопчику мій, де ти?!

Вона розвісила сотні оголошень із його фотографією на кожному стовпі. На знімку Блек дивився своїм фірмовим, неймовірно розумним поглядом, ніби намагався сказати їй щось крізь папір. Юля перевіряла всі повідомлення в телефоні, зривалася на кожен дзвінок, бігла на інший кінець міста, коли хтось казав, що бачив схожого собаку. Але все було марно. Великий чорний доберман ніби просто розчинився в повітрі.

Знайомі крутили пальцем біля скроні й казали: «Юлю, схаменися, це просто пес. Ну, втік, знайде собі іншу зграю або хтось забрав. Купи нового».

Але вони не розуміли. Блек не був «просто псом». Він був частиною її душі. Вона пам'ятала, як він захищав її, як дивився на неї, коли їй було сумно, ніби розумів кожне слово.

Минув місяць. Червневе сонце пекло нещадно, але всередині Юлі все замерзло. Змиритися з тим, що Блека більше немає, було вище її сил, але надія з кожним днем танула, залишаючи лише глухий біль.

Вона сиділа на лавці у парку, тримаючи в руках його улюблену іграшку, і тихо ковтала сльози, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від неї, у затінку розлогих дерев, стоїть високий незнайомець.

Хлопець у чорній куртці, з широкими плечима і гордою поставою, не зводив із неї темних, диких очей. Його кулаки стискалися до білих нігтів, а на шиї ледь помітно ходила ходором жила від стримуваного болю.

Блейк повернувся. Його людське тіло було непривично новим, але серце перевертня-добермана вило від бажання підійти, впасти на коліна і сховати обличчя в її долонях. Але він знав — спочатку йому доведеться навчити її любові до чоловіка, а не до вірного звіра.