Покинутий Замок

День обіцяв бути гарним. Початок листопада був, на диво, сонячний і нехолодний. Дерева стояли вже голі, але під ногами ще шурхотіло опавше жовте листя.  Алхімік і доктор Бальтазар збирав у кімнаті свої речі до клунку. Він приїхав лиш погостювати до міста на кілька днів і зустрітися із своїми спільниками та однодумцями. Вони обговорювали нові хімічні речовини та сплави металів, отрути та ліки, які  створили у своїх напівтемних лабораторіях, де завжди в печах горів вогонь. Головною пристрастю в житті алхіміка Бальтазара були мінерали. Він вважав їх першими і справжніми квітами землі. Вони з самого її створення ховались у вічній пітьмі її надр. Мінерали, на його думку, були найпершими формами життя, які тут були, ще до появи найменшої живої істоти. Як із морського дна проростають корали, так із землі кристали рожевого  кварцу, гірського кришталю чи турмаліну. Кожен мінерал чи коштовний камінь був для нього свідком народження молодої Землі. І найменший камінчик бачив історію людства зі всіма його трагедіями та падіннями цивілізацій. Для алхіміка навіть найкоштовніші та рідкісні каміння мали найбільшу цінність в своєму первісному виді, ще до огранки. Він їх брав у руку і пробував почути їх історію про те, як вони лежали мільйони років і чекали, як їх хтось знайде і підніме до сонця. Це потім вже вельможі та прості люди захоплювались їх заворожуючою красою, коли ці камені прикрашували корони та вставлялись в перстені. Бальтазару здавалось навпаки, що коштовні каміння сковували в оправу, робили їх послушними лиш для чиєїсь потіхи. А камені потрібно було слухати, давати їм волю, лиш змити із них бруд у чистій воді і милуватись ними.  

Бальтазар розглянув ще раз аквамарин, малахіт, кілька шматків бірюзи та тигрове око на руці коло вікна, потім обережно завив їх у клапоть тканини і сховав у нагрудній кишені. Тигрове око алхамік собі уявляв краплинкою сонця, яка колись капнула з небес і застигла, так і лишивши в собі його золоте тепло сяйво. Бірюза немов увібрала усю прохолоду і блакить неба та праокеану. Алхімік поскладав  до клунку кілька мішечків із кольоровими порошками, отруйними сушеними травами, зав'язав його, накинув теплий дорожній плащ, що захищав від негоди, і вирушив в дорогу.  До рідного міста він мав добратись до опівночі.  

Вже на вулиці він поснідав хлібом, яйцями та сиром, узяв із собою шмат пирога та баклагу води і в бадьорому настрої вийшов за ворота міста. До обіду погода була чудова, сонце присвічувало і не відчувалась осіння прохолода. Минув кілька сіл, пройшов попри ліс і вийшов на польову дорогу.  Найдовший шмат дороги пролягав через поле, на випадок дощу сховатись було нікуди. З полудня погода, мов на зло,  почала псуватись, сонце сховалось, небо затягнули олов'яні хмари і почало накрапати. Мряка перетворилась на зливу, яка розмісила поле на в'язке болото. Ноги грузли в ньому, йти ставало щораз важче.  Алхімік сповільнився і тратив щораз більше сили, щоб пересуватись  уперед.  

“Так до опівночі я додому не доберусь, де ж тут заночувати можна, не на сирій польовій землі мені же спати”, -  думав Бальтазар, як пережити цю ніч. 

Згадав, що як звернути ліворуч від дороги, можна дійти до покинутого замку, кругом нього була пустка, на кілька миль не було і найменшого поселення, лиш збоку коло замку ріс  сосновий ліс. Алхімік вирішив, що це все краще, ніж загрузнути по коліна в грязюці, за кілька годин польову дорогу геть розмило. До рідного міста він би вже тепер не дійшов і до рана.  Поле поволі закінчилось, по траві, хоч і без стежки, та йти вже  ж було легше. Де-не-де проростали молоді сосенки, сосновий бір розростався, не було нікого, хто би його рубав, чи відвойовував у поля, природа забирала своє назад. 

Через пелену дощу показався замок. Бальтазар здивувався, коли побачив його зблизька, він мав цілком пристойний вигляд.  Не було і слідів руйнувань, здавалось, що його мешканці просто поховались за  стінами від негоди. І як тільки закінчиться злива - прислуга і робітники висиплються із замку на подвір'я і тут знову завирує звичне життя. Вже на сході до замку алхімік побачив частково покришені сходинки, але ж  замок вже був покинутий кілька століть. Важко зі скрипом відчинились вхідні ворота,  всередині замку було тихо, на другий поверх  вели широчезні сходи, по яких можна було проїхати і двома возами з кіньми. По безкінечних залах йшла луна від кроків, на стінах висіли зітліли клапті колись барвистих тканих гобеленів. Усе цінне із замку було давно розграбоване. Але це тільки на перший погляд: коло каміну в бальній залі стояла ще кочерга, якою колись перевертали поліна у  вогні; у наступній залі за кам'яною лавкою лежав запилений свічник; на каміні стояло кілька надбитих ваз; під столом Бальтазар знайшов металеву погнуту чашу. Якщо тут в перших залах при вході можна було знайти стільки речей, що ж тоді могло критись у віддалених кутках чи підвалах.  

“Вікна побиті, ніч буде холодна, треба вогонь, щоб зігріватись”, - спало на думку Бальтазару.  

Поки не стемніло він вирішив піти в підлісок назбирати дров. Залишивши клунок із речами у залі, він взяв дві порожні торби і вийшов надвір. У сосновому лісі було тихо, не чулось періщення дощу, повітря  було навіть дещо тепліше, ніж назовні.  Земля була встелена сухими хвойними голками і мохом, здавалось, що ступаєш по м'якому килимі.  Бальтазар просто бродив лісом, і вдихав сосновий дух на повні груди. Тут саме повітря, насичене хвойними оліями, було цілюще. Алхімік набрав спочатку грубших дров і притягнув їх до сходів замку, потім трохи тонших і вкінці почав збирати хмиз для розпалювання. Тільки тепер він помітив, скільки тут росло грибів: маслюків, білих грибів, моховиків та рудих лисичок. Назбирав їх повну полотняну торбу, в іншу поскладав дрібненький сухий хмиз, узяв під обидві руки ще по оберемку і поволі переніс все за кілька заходів до зали. Ще не звечоріло і алхімік надумав побродити замком.  

Бальтазар не міг згадати, чому цей замок покинули і згодом вилюдніли усі поселення, тепер від них навіть і хаток напіврозвалених не лишилось. Усе заросло травою і кущіма.  Тут колись мала бути дорога, кузні, крамниці, стайні; котились підводи зі збіжжям та крамом; проїжджали карети вельмож;  із замку виїздили мисливці на конях в оточенні собак; була якась церковця, в неділю лунали дзвони; бігали діти, ґелґотали гуси, спали на сонці коти, сварились перекупки, а потім враз все зникло. Лишилось поле, пустка і ліс, що розростався. Алхімік пообіцяв собі, що як тільки він добереться до міста, то одразу ж навідається до архіву, щоб вивчити історію замку.