28 Істинність виправдовує все

Столиця живе плітками, а мода тут — така ж зброя, як і магічні клинки. Перед балом у палаці мені потрібні нові туфлі. Не просто зручне взуття, а щось, що відповідатиме моєму новому статусу «фаворитки першого генерала».

Мега-модний салон пані Олівії в центрі столиці зустрічає мене ароматом дорогої шкіри, парфумів та лавандового чаю. Стіни оббиті оксамитом, а на дзеркалах немає жодної пилинки. Сама господарка салону розпливається в улесливій посмішці, впізнаючи мене, і відразу веде до закритої примірочної зони, відокремленої лише важкою гобеленовою портьєрою.

Саме там, приміряючи витончені туфельки з м'якої замші на тонких підборах, я чую голоси з сусіднього будуара. Дворянки. Судячи з манірних голосів, це молоді леді з вищих вовчих кланів, які вважають себе господарками цього міста.

— ...ти бачила її минулого тижня? — долинає до мене лінивий, але отруйний шепіт. — Вона ж виглядає на десять років молодшою, ніж коли жила з Гримзом! Шкіра світиться, жодної зморшки. Кажуть, Марк мало лікті не кусає.

— Ой, облиш, — пирхає інша, дзвінко розмішуючи ложечкою чай. — Усі в столиці знають, що це її таємна відьмська алхімія. Кажуть, вона варить якісь омолоджувальні зілля на крові. Але навіть її магія не втримає генерала Вальє надовго.

— Чому це?

— Бо вона безродна! Так, у її жилах є якась там кров вовчиці, але вона порожня, без клану, без зв'язків. Генералу потрібна партія, яка зміцнить його становище при дворі, особливо зараз, коли Імператор придивляється до кожного його кроку. Вальє покористується нею, поки вона повертає йому сили після поранення, а потім знайде собі справжню пару з вищої аристократії. Побачиш. Безродна відьма — це лише тимчасова іграшка.

Слова б’ють під дих. Я застигаю, тримаючи в руках замшеву туфельку. Пальці мимоволі стискаються так сильно, що тонка шкіра взуття жалібно рипить.

Мені стає гірко й прикро. Не тому, що ці пусті ляльки говорять неприємні речі, а тому, що в їхньому отруйному злослів’ї є частка раціональної, холодної правди. Адріан — спадкоємець трону, чоловік із королівською кров'ю Ізольди. Яка доля чекає на нього, коли ми скинемо Імператора? Він матиме відбудувати Імперію. Йому потрібні будуть союзи, сильні клани, чистокровні вовчиці, які зможуть дати йому легітимність.

А я? Я просто Сара. Жінка з провінційного маєтку, яка втекла від тирана-чоловіка і вміє варити отрути та зілля.

Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Шкіра справді світиться — результат нашого магічного зв’язку з Адріаном та моєї алхімії. Але всередині мене раптом зароджується важка, спокійна рішучість. Мій настрій перед цим балом тріщить, але з уламків збирається нова, зріла мета: я врятую його. Я вирву його з лап Імператора, очищу його кров від темної скверни, знайду зрадника… а потім просто відпущу. Його шлях занадто високий, і я не стану тим каменем, який потягне його на дно.

Увечері, коли ми під’їжджаємо до палацу, Адріан помічає мою мовчазність. Він сам виглядає бездоганно — чорний парадний мундир із золотим шиттям підкреслює його широкі плечі, а ордени на грудях виблискують у світлі ліхтарів. Його пальці, оброблені моїм невидимим реагентом, спокійно лежать на колінах.

— Ти надто тиха сьогодні, Саро, — тихо каже він, беручи мою руку в рукавичці й підносячи її до своїх губ. — Щось сталося в місті?

Я дивлюся на нього, на його мужнє обличчя, на темні очі, в яких зараз стільки тепла, призначеного тільки мені. Моє серце стискається від ніжного болю.

— Усе добре, Адріане, — я м’яко посміхаюся, приховуючи свої думки глибоко всередині. — Просто хвилююся перед зустріччю з твоїми колегами. Давай зосередимося на плані.

— Пастка готова, — його голос стає тихим і небезпечним. — Нарада штабу перед балом уже відбулася в моєму кабінеті. Усі мої офіцери вивчали карту звітів, яку я навмисно обробив твоїм реагентом. Вони всі крутилися біля мене. Тепер черга за твоїм проявником.

Карета зупиняється біля парадних сходів Імператорського палацу, але Адріан не поспішає відчиняти дверцята. За склом виблискують тисячі свічок, чути приглушений гул голосів придворних, але всередині екіпажу панує важка, наелектризована тиша.

Він не випускає моєї долоні. Його пальці стискаються сильніше, а зіниці темніють, заповнюючи майже всю райдужку. Його внутрішній вовк — чутливий, дикий, налаштований на найменші коливання моєї душі — миттєво зчитує ту глуху, болісну покірність долі, яку я намагаюся сховати за гордою поставою.

— Саро, подивися на мене, — його голос звучить низько й вимогливо. — Твоя вовчиця скиглить від болю, а ти будуєш із себе крижану статую. Що сталося в місті?

Я намагаюся висмикнути руку, але він тримає міцно. Мої нерви, натягнуті до межі через страх за його життя, підліткову драму Дерека та отруйні плітки в салоні, врешті-решт здають. Я просто психую.

— Ти справді хочеш знати, Адріане?! — шиплю я, і в моїх очах спалахують непрохані, гарячі сльози образи. — Я підслухала твоїх столичних леді. Вони праві! Я безродна відьма без клану і зв'язків. А ти — спадкоємець трону, в чиїх жилах тече найчистіша кров Ізольди. Щойно ми переможемо, тобі потрібен буде трон, потрібні будуть союзи, сильні вовчі родини, чистокровна наречена, яка дасть тобі легітимність! А я… я просто врятую тебе, очищу твою кров і піду. Бо нам усе одно доведеться розлучитися. Твоя доля занадто висока для такої, як я.

Я відвертаюся до вікна, кусаючи губи, щоб не розплакатися, готова до того, що він почне сухо мене заспокоювати чи приводити раціональні армійські аргументи.

Але Адріан раптом видає тихий, хрипкий смішок. Я обурено повертаю до нього голову і застигаю. На його обличчі немає ні розгубленості, ні жалю — лише дика, владна впевненість і щось схоже на ніжну приреченість.

Він подається вперед, перехоплює моє обличчя обома долонями, змушуючи дивитися прямо в його палаючі очі. Його гаряче дихання обпалює мої губи.

— Ти дурненька, Саро, — шепоче він, і від звуку його голосу в моєму низу живота все стискається в солодкий вузол. — Ти справді думала, що я жартував перед Імператором та його псами, коли назвав тебе своєю єдиною? Що це було просто прикриттям?