27 Полювання на щурів

Адріан повільно відпускає мою руку й відходить до вікна, важко спираючись на підвіконня. На його шиї знову зрадницьки пульсує темна нитка нашого зв'язку.

— Щур у моєму штабі, — цідить він крізь зуби, і я чую, як рипить дерево під його пальцями. — Хтось із тих, кого я вважаю своїми людьми. Хтось, хто мав доступ до моїх особистих речей перед виїздом. Але як мені його вирахувати? Перетрусити весь офіцерський склад? Влаштувати допити? Якщо за цим стоїть Канцелярія, щур миттєво заляже на дно або вип'є отруту.

Я підходжу до нього зі спини, м’яко кладу руки йому на плечі, відчуваючи сталеву напругу його м'язів.

— Офіційні методи тут не спрацюють, Адріане. Нам потрібна тонка гра. Оскільки твій зрадник працює на Канцелярію, він досі чекає, коли «оса» або її залишки доб'ють тебе. Він має регулярно знімати з тебе магічні показники або шукати звіти про твоє здоров’я, щоб передавати їх своїм кураторам.

— І як це нам допоможе? — він повертає голову до мене, вдивляючись у мої очі.

— Тут у гру вступає моя алхімія, — на моїх губах з’являється легка посмішка. — І наш із тобою зв'язок. Зараз у твоїх грудях пульсує моя темна магія. Я можу створити особливий алхімічний реагент — невидиму летку речовину, яка зреагує виключно на коливання цієї темної сили. Ми обробимо нею твій кабінет, твої особисті папери або навіть твій мундир.

Адріан зацікавлено примружується. — Тобто кожен, хто підійде до мене надто близько, спробує залізти в мої папери чи зняти магічні заміри...

— ...отримає невидимий «подарунок», — киваю я. — Ця речовина миттєво осяде на його шкірі, одязі та аурі. Її неможливо змити звичайною водою чи побутовою магією. А коли я активую другу частину реагенту — проявник, — цей щур спалахне яскравим магічним світлом прямо перед нашими очима. Він сам викаже себе, навіть не підозрюючи про це.

Адріан тихо сміється, і цей звук — глибокий, оксамитовий — викликає в мене сироти по шкірі. Він розвертається, знову притягує мене до себе і цілує в чоло.

— Моя прекрасна, небезпечна відьма, — шепоче він мені в губи. — Тоді давай готувати пастку. Хто б не був цим амбітним виродком у моєму штабі, він пошкодує, що вирішив зіграти проти нас.

Ніч у столичному маєтку Вальє огортає нас глухою, майже інтимною тишею. Тут, за завішеними вікнами кабінету, де немає очей шпигунів Канцелярії, ми нарешті дозволяємо собі скинути маски.

Адріан сидить на краю масивного столу, притягнувши мене до себе. Його пальці повільно розплутують моє волосся, пропускаючи важкі пасма крізь зашкарублі від зброї долоні. У кожному його русі — дика, майже болісна ніжність чоловіка, який щойно дізнався, що все його життя було брехнею, і єдине, що в ньому залишилося справжнього — це я.

— Ти надто багато на себе береш, Саро, — тихо шепоче він мені в губи, обпалюючи гарячим подихом. Його вільна рука ковзає по моїй спині, притискаючи так щільно, що я чую, як у його грудях, у самому серці, глухо перекочується приборкана мною темна магія. — Це небезпечна гра. Якщо вони дізнаються, що ти копаєш під них…

— Вони не дізнаються, — я відповідаю на його поцілунок, м’який, але сповнений тієї жагучої потреби, яка тримає нас обох на плаву в цьому кублі змій. Я закидаю голову, підставляючи шию під його гарячі губи. Адріан цілує вразливу улоговинку біля ключиці, і я мимоволі здригаюся, міцніше стискаючи його міцні плечі. — Ми випередили їх на один крок. І я не дозволю їм забрати тебе знову.

Він піднімає обличчя, вдивляючись у мої очі з такою темною, концентрованою пристрастю, що повітря навколо нас здається наелектризованим.

— Мені мало тебе, — глухо каже він, і його пальці торкаються гудзиків моєї сукні. — Кожен день у цьому місті — як на пласі. Тільки з тобою я відчуваю, що дихаю.

Ця ніч належить нам. Без планів, без змов, без тіней минулого. Лише гарячі простирадла, хрипкі зітхання в темряві й шалений ритм двох сердець, що б'ються в унісон, зв'язані темним, нерозривним вузлом.

Ранок повертає мене до жорсткої реальності. Поки Адріан відбуває на ранкову нараду до штабу, я зачиняюся в його домашній лабораторії. Тут пахне сушеною полинню, сіркою та спиртом. Мені потрібно створити реагент, який миттєво зреагує на його темну магію, але алхімія — примхлива наука, особливо коли працюєш із силами безодні.

На моєму столі кипить невеликий скляний реторт із темною, фіолетовою рідиною. Я додаю туди кілька крапель очищеного срібного розчину, сподіваючись стабілізувати реакцію.

Шипіння.

Рідина раптом різко міняє колір на брудно-сірий і вибухає хмарою їдкого, задушливого диму. Я ледь встигаю відсахнутися, кашляючи і прикриваючи обличчя рукавом. Дим виїдає очі, а на стінках колги осідає чорний, абсолютно даремний осад.

— Прокляття, — хриплю я, відчиняючи кватирку.

Темна магія Адріана, яку я взяла з його сорочки як зразок для стабілізації, поводиться інакше, ніж звичайні темні артефакти. Вона «жива». Вона резонує з моєю власною кров'ю і відкидає будь-які стандартні алхімічні формули. Срібло її просто випалює.

Я роблю глибокий вдих, заспокоюючи тремтіння в руках. Мені потрібен інший зв'язувальний елемент. Щось, що не пригнічує темряву, а адаптується до неї. Я дивлюся на свої пальці й розумію.

Моя власна кров.

Адже саме я тримаю контроль над його силою. Я беру тонкий ланцет, роблю невеликий надріз на пальці й дозволяю трьом краплям своєї крові впасти у нову суміш із витяжки нічного пасльону та ефіру. Колба моментально заспокоюється. Рідина стає абсолютно прозорою, як чиста вода, але під певним кутом світла в ній переливається ледь помітний фіолетовий серпанок.

Це воно. Летка, абсолютно невидима речовина, яка осяде на руках зрадника, щойно він спробує зчитати магічний фон Адріана чи торкнутися його особистих речей.

Мої роздуми перериває стукіт у двері. У лабораторію заходить дворецький, тримаючи на срібній таці щільний конверт із важкого, дорогого паперу. Золотий сургуч із відбитком імператорського двоголового вовка не залишає сумнівів щодо відправника.