26 Темні справи Вальє

Я прямую до виходу, коли шлях мені перегороджує висока постать коменданта. Торн стоїть, заклавши руки за спину, і уважно спостерігає за тим, як Дерек зникає у дверях казарми. Його обличчя, посічене зморшками та старими шрамами, не виражає жодних емоцій, але погляд залишається чіпким.

— Леді Саро, — його голос звучить сухо, звичним для військового баритоном. — Не поспішайте до карети. Мені потрібно обговорити з вами успішність вашого сина. Пройдемо в мій кабінет.

Я злегка киваю, хоча всередині миттєво спалахує застережний вогник. Ми йдемо довгими, холодними коридорами головного корпусу, де кожен крок віддається луною від кам’яних стін. Кабінет Торна зустрічає нас запахом старої шкіри, тютюну та збройового мастила. Тут немає жодної зайвої речі — все підкорено суворій логіці статуту.

Комендант зачиняє двері, вказує мені на важке дерев’яне крісло навпроти свого столу, а сам залишається стояти, спираючись на край масивного підвіконня.

— Дерек робить помітні успіхи в тактиці, — починає Торн, і його тон здається абсолютно буденним, майже світським. — Хоча хлопчиську часом бракує терпіння. Утім, сьогодні я помічаю в ньому дещо важливіше за оцінки. Гордість.

Він робить коротку паузу, переводить погляд на мене і ледь помітно, майже іронічно піднімає брову.

— Новина про ваше нове становище в столиці вже долетіла до наших країв, леді Саро. Звісно, офіційно ви тут просто як мати, але Прикордоння знає, під чиїм заступництвом ви тепер перебуваєте. Фаворитка генерала Вальє — це статус, який змушує багатьох у цих стінах говорити пошепки.

Я тримаю спину рівно, не дозволяючи жодному м’язу на обличчі здригнутися. — Чутки в столиці часто перебільшують, майстре Торн.

— Можливо, — спокійно погоджується комендант, розправляючи манжети сірого мундира. — Але я поважаю те, що побачив щойно в альтанці. Інші на вашому місці — або на місці генерала — давно затягли б хлопця в столицю, ближче до палацових паркетів та легких чинів. Те, що ви даєте Дереку йти своїм шляхом і вигрібати все самому тут, на кордоні… це викликає повагу. Вальє чинить мудро. Втім, іншого я від нього й не чекав.

Торн відвертається до вікна, за яким курсанти знову шикуються на плацу. На його обличчі з’являється легка, ледь помітна ностальгійна тінь.

— Адріан багато в чому повторює свого батька. Та сама впертість, те саме вміння тримати удар. Мені пощастило служити разом зі старшим Вальє, коли ми обидва були ще зеленими лейтенантами на південних рубежах. Велика була людина. Справжній офіцер, яких зараз у столиці вже не роблять.

Він говорить повільно, дозуючи кожне слово, ніби просто ділиться старими спогадами з колишньою дружиною свого підлеглого. Але я відчуваю, як у цій неквапливій розмові починає прощупуватися зовсім інше дно. Торн закинув гачок — обережно, тонко, чекаючи на мою реакцію.

Я міцніше стискаю пальцями край своєї сукні під столом. Старший Вальє. Чоловік, чий герб ми бачили в усипальниці Ізольди. Чоловік, чия смерть офіційно вважається загибеллю в сутичці з ритуалістами.

Я підводжу погляд на коменданта і тихо, намагаючись не видати свого раптового хвилювання, питаю: 

— Ви добре знали батька Адріана, майстре Торн? Яким він... насправді був?

Торн повільно повертається від вікна. Його погляд стає важким, наче він подумки переноситься на тридцять років назад, у часи, про які в столиці тепер воліють не згадувати.

— Я знав його краще, ніж багато хто, — тихо каже комендант, сідаючи за свій стіл і зважуючи кожне слово. — Старий генерал Вальє був гордим чоловіком, але бідним. Його рід ледь животів на околицях Імперії. Щоб піднятися, йому потрібен був міцний союз. І він його отримав — одружився з леді Тіан, молодою вовчицею з могутнього клану, який тоді був найближчим до трону. Це був шлюб за розрахунком, ідеальний для кар'єри. А потім… сталося те, чого ніхто не міг передбачити. Він зустрів свою істинну пару.

Я затамовую подих. Про істинність серед вищих родів ходили легенди — дика, первісна магія зв’язку, яка ламає будь-яку логіку й волю.

— Істинність виправдовує багато гріхів у нашому світі, леді Саро, — Торн криво посміхається, і в його очах спалахує небезпечний вогник. — Але тільки не тоді, коли твоя суджена — донька самого Імператора, Ізольда. А ти — амбітний офіцер, зв'язаний клятвами з іншим кланом.

— Донечка Імператора? — перепитую я, відчуваючи, як усередині все холоне. — Але ж… якщо вони були істинними, Імперія мала прийняти це. Вовча богиня благословляє такі союзи.

— Вовча богиня — так. А от батько Ізольди, старий Імператор — ні, — Торн б’є долонею по столу, коротко і різко, як відсікає надію. — Він пішов проти волі Богині. Він не міг допустити, щоб його донька дісталася збіднілому генералу, та ще й зруйнувала союз із кланом вовків. Тому невдовзі Вальє-старший загинув. Офіційно — у запеклій сутичці з ритуалістами на кордоні. Тіло закрили в труні, ордени передали родині. Набожна брехня, в яку змусили повірити всіх.

Я подаюся вперед, хапаючись пальцями за край столу. Пазл, який ми з Адріаном намагалися скласти в підземеллі, починає обпікати пальці.

— У генерала Вальє залишився син… Адріан, — мій голос ледь чутний. — Усі знають, що він єдиний син леді Тіан.

Торн дивиться на мене впритул. У його погляді немає жалю, лише гостра точність мага, який розкриває давній нарив.

— Через рік після загибелі Вальє-старшого в столиці спалахнув заколот Шанар, — тихіше каже комендант, схиляючись до мене. — Жахлива різанина. Тоді поліг і старий Імператор, і леді Тіан загинула в палаючому маєтку. До влади прийшов нинішній правитель — брат Ізольди. Саме він «врятував» маленького Адріана з вогню і залишив йому прізвище батька, зробивши вигляд, що дбає про сина загиблого героя.

У голові вибухає здогадка, від якої стає важко дихати. Я згадую шрам на грудях Адріана. Згадую «осу», яка ледь його не вбила, і його кров, яка резонує з імператорським джерелом так, наче вона сама є цим джерелом.