25 Дерек

Карета зупиняється біля масивних залізних воріт, що відокремлюють світ цивільних від жорсткого розпорядку Прикордонної академії. Повітря тут просякнуте запахом розпеченого заліза, кінського поту та дисципліни. Я міцніше стискаю ручки саквояжа. У моїй сумці немає жодних паперів про інспекцію — лише гостинці, які я купила в місті, і дозвіл на відвідини сина, підписаний комендантом.

Коли мене проводять на внутрішній плац, погляди десятків курсантів миттєво схрещуються на мені. Я ловлю ці ніякові, щирі підліткові заздрощі. Я більше не та виснажена, покірна дружина Марка Гримза. Дорога сукня глибокого синього кольору, бездоганна осанка і впевненість у кожному русі — зараз я виглядаю як вельможна, статусна дама зі столиці. Хлопчаки в строю аж витягують шиї, перезираються в тихому щенячому захваті, гадаючи, до кого приїхала така фантастична гостя.

Я відразу впізнаю свого Дерека серед одноманітних сірих мундирів. Він стоїть у строю, спина пряма, обличчя напружене. Коли над плацом лунає команда «вільно», його серйозна маска миттєво злітає. Він першим кидається до мене, забувши про всякий устав.

— Мамо? — в його очах світиться справжнє, дике здивування. Він оглядає мене з ніг до голови, явно вражений моїм новим виглядом, і на його обличчі спалахує гордість перед товаришами.

Наступні пів години минають у маленькій альтанці на краю плацу. Я дивлюся, як він жадібно їсть домашні пироги, слухаю його розповіді про нові вправи, суворого інструктора та нескінченну муштру. Він підліток — гарячий, живий, упевнений, що весь світ крутиться навколо його маленьких перемог. Я лагідно гладжу його по плечу, але розумію, що момент правди більше не можна відкладати. Рано чи пізно чутки зі столиці дійдуть і сюди.

— Дереку, — тихо перебиваю я його чергову історію про тренування. Я обережно беру його за руку. — Мені потрібно дещо тобі сказати. Моє життя змінилося. У мене... з'явився новий чоловік.

Слова вилітають, і я буквально бачу, як підлітковий мозок вибухає гормонами. Дерек завмирає з наполовину з'їденим пирогом. Його обличчя моментально червоніє, очі темніють від підліткової образи та гніву. Весь цей час у душі він, мабуть, плекав дурну, наївну дитячу ілюзію: батько одумається, забере маму назад, і все стане як раніше. Моє зізнання в одну мить трощить цей крихкий картковий будинок.

— Що? — його голос зривається, стає різким і колючим. — Який ще чоловік? Хто він? Мамо, ти... ти серйозно?! Поки я тут, ти просто знайшла собі когось у столиці? А як же батько? Що ти взагалі робиш?!

Він підхоплюється з лавки, важко дихаючи. Дитячі образи, ревнощі та уражене самолюбство змішуються в один вибуховий коктейль. Він дивиться на мене так, ніби я зрадила все його життя, не розуміючи, що саме цей «новий чоловік» зараз тримає щит над його власною головою.

Я підводжуся слідом і роблю крок до нього, обережно, але наполегливо перехоплюючи його погляд.

— Дереку, подивися на мене, — мій голос звучить м’яко, але в ньому немає слабкості. — Твій батько… Марк першим зробив свій крок. Він викреслив мене, і ти це знаєш. Життя не зупинилося на цьому. Я маю право бути щасливою, маю право захищати себе і вас із Елі.

Хлопець відвертається, його щелепа міцно стиснута, а кулаки забилися в кишені мундира. Я бачу, як його плечі ледь помітно здригаються. Підліткові гормони і розбиті ілюзії душать його, йому хочеться просто розплакатися тут, на місці, скинути з себе цю маску дорослого солдата. Але я помічаю, як з вікон казарми за нами все ще підглядають цікаві очі його однолітків-курсантів.

Я м’яко беру його за підборіддя і змушую підняти голову.

— Навіть не думай, — тихо, ледь чутно шепочу я, витираючи великим пальцем першу сльозу, яка мало не скотилася по його щоці. — Не тут. Вони дивляться, Дереку. Ти — майбутній офіцер, тримай обличчя. Ти занадто сильний, щоб дати їм привід для кпіheaders.

Ці слова діють на нього як холодний душ. Він глибоко вдихає повітря, розправляє плечі і робить зусилля, щоб повернути собі контроль. Гордість перемагає образу.

— Нехай дивляться, — бурчить він, хоча голос усе ще трохи тремтить. — Хто він хоч такий?

— Адріан Вальє, — відповідаю я, уважно спостерігаючи за його реакцією. Назване ім'я змушує Дерека здивовано скинути брови — генерала Вальє в армійських колах знають усі. — Він хороший чоловік, Дереку. І він поважає твій вибір.

Я сідаю назад на лавку і поплескує рукою поруч із собою. За ваганнями, але син усе ж сідає поруч. Між нами відновлюється те крихке, щемливе тепло, яке завжди було в дома до того, як Марк збожеволів на своїх амбіціях. Я обіймаю його за плечі, і він на мить притискається лобом до мого плеча — зовсім як у дитинстві. Життя триває, і я все одно залишаюся його мамою, що б не відбувалося в столиці.

— Слухай, — я гладжу його по жорсткому волоссю. — Адріан може допомогти. Якщо ти хочеш, ми організуємо твоє переведення до Столичної військової академії. Ти будеш ближче до мене, до Елі. Там кращі викладачі, кращі перспективи. Тобі не доведеться мерзнути тут, на кордоні.

Дерек мовчить кілька секунд, дивлячись на свої зашкарублі від тренувань долоні. Потім він повільно хитає головою і відстороняється, дивлячись на мене вже зовсім іншим, дорослим поглядом.

— Ні, мамо. Дякую, але ні.

— Чому? — я щиро дивуюся.

— Бо там я буду «пасинком генерала Вальє», синочком, якого матуся влаштувала ближче до спідниці, — в його голосі прорізається та сама впертість, яка завжди змушувала мене і пишатися ним, і боятися за нього. — А тут я просто Дерек. Тут мене поважають за те, як я тримаю меч і як бігаю марш-кидки, а не за те, хто мій вітчим. Я залишуся тут. Я сам вступлю в армію, коли прийде час.

Я дивлюся на нього і відчуваю, як гордість за сина витісняє залишки тривоги. Він виріс. Можливо, занадто швидко, але він виробив свій власний хребет у цьому жорстокому світі.

— Добре, — я посміхаюся, підводячись із лавки. Час відвідин добігає кінця. — Нехай буде по-твоєму, солдате.