24 Аудієнція з вовками

Елі все ще тримає мене за руки, її обличчя нарешті виглядає живим, нехай і заплаканим, як двері балкона різко відчиняються.

На порозі стоїть Марк. Його обличчя сіре, втомлене, а очі бігають по залі, шукаючи доньку. Він заходить усередину, вже відкриваючи рот, щоб вилаяти Елі за те, що вона «псує репутацію втечами з кавалерами», але зупиняється на півслові.

Він дивиться на мене. Спочатку це погляд людини, яка бачить перед собою лише прикрасу Генерала — чергову марну розкіш у коштовному обрамленні. Але потім його зіниці повільно розширюються. Він переводить погляд на моє волосся, на поставу, на спосіб, у який я тримаюся. Він впізнає не обличчя — воно змінилося, стало тоншим, хижим — він впізнає мою ауру.

— Сара? — шепоче він, і це ім’я звучить так, ніби він побачив привида, що виліз із власної могили.

Він робить крок назад, наштовхуючись на стілець. Його щелепа відвисає, а в очах змішується тваринний переляк і повне нерозуміння. Як? Як та жінка, яку він роками намагався зламати в глушині, перетворилася на це? Він дивиться на сукню, на мої прикраси, і його мозок явно намагається поєднати образ «зручної дружини» з жінкою, від якої зараз віє такою силою, що повітря навколо починає густішати.

Я відчуваю, як всередині мене все закипає. Стара образа, біль за дітей, гнів за те, що він зробив з нашим життям — все це виривається назовні з такою швидкістю, що я втрачаю контроль. Під тонкою лайкою рукавичок я відчуваю, як на кінчиках пальців гостро випинаються кігті, рвучи тканину. Моє дихання стає важким, і я роблю крок до нього — впевнено, намірено, не приховуючи своєї хижої природи.

Марк здригається, бліднучи до кольору палацового мармуру. Він відступає ще на крок, втискаючись у двері. Він не розуміє, що я з собою зробила, але він бачить мої очі — в них більше немає тієї покірності, яку він так цінував. Там лише холодна лють.

Але конфлікт, який мав вибухнути в цю ж мить, раптово вщухає під звуки важких кроків.

— Пані Саро! — голос Самсона звучить як удар гонга.

Він з’являється на балконі, виглядаючи звично серйозним і зосередженим. Він не дивиться на Марка, не реагує на його шоковий стан. Його погляд прикутий до мене.

— Генерал Вальє закінчив нараду, — продовжує Самсон, коротко вклонившись, і в його очах промайнуло розуміння, що тут щойно щось сталося. — Він особисто чекає на вас, щоб супроводити до Імператора на вечерю. Час спливає, пані. Прошу.

Я завмираю на півкроці до Марка. Мої кігті повільно ховаються назад, залишаючи лише легкий біль у кінчиках пальців. Я дивлюся на колишнього чоловіка — він стоїть, застиглий у німому шоці, нездатний навіть поворухнутися. Елі стоїть між нами, міцно стискаючи мою долоню, її очі повні тріумфу і страху одночасно.

Я випрямляюся, знову стаючи тією жінкою, якою мене зробив Адріан — небезпечною, впевненою і недосяжною.

— Звісно, Самсоне, — відповідаю я рівно, навіть не глянувши більше на Марка. — Йдемо. Не можна змушувати Генерала чекати.

Я кидаю на Елі короткий, повний обіцянок погляд, який означає лише одне: «це тільки початок», і розвертаюся. Я йду за Самсоном повз ошелешеного Марка, відчуваючи його погляд на своїй спині. Він німий від шоку, він розбитий моєю появою, і це — найкраща перемога, яку я могла здобути сьогодні.

***

Ми проходимо через коридори, які стають дедалі тихішими, дедалі багатшими, доки не зупиняємося перед масивними дубовими дверима, оздобленими золотом. Адріан на мить зупиняється. Він бере мою руку — ту саму, яку щойно вивільнив від рукавички, — і переплітає свої пальці з моїми. Його хватка сталево-міцна, але в ній відчувається підтримка.

— Готова? — питає він пошепки. Його очі на мить знаходять мої, і в них стільки зосередженості, що мені стає ясно: зараз ми входимо в пащу дракона.

Я лише киваю, підборіддя злегка підняте. Двері відчиняються беззвучно, і ми входимо до приватної їдальні.

Приміщення невелике, але насичене запахом дорогого вина, воску та чогось гострого, металевого — наче кров, яку намагалися замаскувати пахощами. За круглим столом сидить чоловік. Імператор.

Він не такий, як я собі уявляла. Він не виглядає немічним старим. Він — як старий, сивий вовк, чиє хутро вже вилиняло, але м’язи під ним все ще натягнуті, як сталеві троси. У його очах, що повільно підіймаються на нас, читається не просто влада, а глибинна, хижа втома.

— Ваша Величність, — Адріан робить бездоганний уклін, але я відчуваю, як напружується його тіло. — Дозвольте представити вам леді Сару зі «Срібних витоків».

Імператор переводить погляд на мене. Його очі важкі, ніби вони бачать крізь шари шовку, через шкіру, прямо до самої серцевини моєї суті. Він не поспішає відповідати.

Я роблю глибокий, граціозний реверанс, тримаючи спину рівно. Коли я випрямляюся, то відчуваю це миттєво. Темна магія. Вона не просто десь поруч — вона тече в самому повітрі цієї кімнати, вона просочує тканини скатертин, вона пульсує в ритмі серця цього чоловіка.

Це заборонена магія. Стара, в’язка, та, що висмоктує життя, щоб продовжити інше. У моїй пам’яті спалахують сторінки книг Шанар, де описані такі викривлення. Мене охоплює огида, але я миттєво ховаю її під маскою ввічливості. Хто посміє вказувати цьому чоловікові, як йому підтримувати своє існування? Він — посланник богів, він — закон. Якщо він вирішив, що його трон має триматися на чорній магії, то вся імперія буде мовчати.

— «Срібні витоки»... — його голос хрипкий, як звук кроків по битому склу. — Давно я не чув цієї назви. Сідайте, Генерале. Ви, леді Саро, теж.

За столом, окрім Імператора, сиділи ще двоє: канцлер, чиє обличчя нагадувало сухий пергамент, і міністр внутрішніх справ, що з’їдав мене очима, наче намагався вирахувати мою вартість у золотих монетах. Срібло дзенькало об порцеляну, але за цими звуками я чула щось куди тривожніше — холодну напругу, що пронизувала повітря.

— Ми отримали звіти щодо вашого... інциденту, Генерале, — почав канцлер, навіть не підводячи очей від своєї тарілки. — Справу про портальний камінь передано до Таємної канцелярії. Вона тепер під їхньою юрисдикцією. Ваші власні люди відсторонені.