15 Ланки одного ланцюга

Я відчувала кожне биття його серця під своїми долонями, кожен пульс темряви, що тепер підкорялася мені. Але в цій близькості я раптом побачила холодну, як лід, перспективу. Це не був акт довіри. Це була угода, де я ставала і власницею «поводка», і заручницею.

Адріан віддавав мені контроль над собою, але він же й тримав ніж біля мого горла. Достатньо одного слова, одного натяку на те, що я використовую чорну магію — і будь-який офіцер легіону власноруч спалить мене на вогнищі. А в мене... у мене є діти. Якщо я помилюся, якщо Адріан виявиться не тим, за кого я його сприймаю — мої діти стануть наступною ціллю.

Я зрозуміла: мій клан не просто «оступився» в минулому. Його знищили не за слабкість, а за щось таке, що я тільки зараз почала усвідомлювати. І ця сила, що дрімає в мені, тепер стала і моєю бронею, і моїм смертним вироком.

Я відсторонилася на крок, відчуваючи, як магічні нитки все ще з’єднують нас.

— Ти дуже ризикуєш, Адріане, — сказала я, пильно дивлячись у його золоті очі. — Довіряти жінці, яку ти вчора вважав ніким, власну волю. Або ти гравець вищої ліги, ніж я думала, або просто смертельно втомився від боротьби.

Він злегка нахилив голову, і в його погляді промайнула тінь поваги.

— Я не граю, Саро. Я обираю того, хто виживе. Але ти маєш рацію — ми обидва ходимо по лезу.

Я вирішила змінити тему, перш ніж він прочитає мої думки про дітей та про справжню ціну нашого союзу. Питання, яке мучило мене від самого початку, вирвалося само собою.

— Поясни мені інше, — я зробила паузу, спостерігаючи за його реакцією. — Твій Легіон Півдня зараз має бути на передовій. Війна з королівством Ронташ у розпалі, кордони палають, кожен воїн на вагу золота. То як ти, Генерал, опинився тут, у моєму «забутому Богом» замку, майже помираючи від магічного паразита, замість того щоб очолювати армію? Що привело тебе в «Срібні витоки»?

Адріан підійшов до вікна, де Тінь уже вичікувала, не зводячи очей із темного лісу. Він затримав подих, і я побачила, як він знову напружується.

— Ронташ дійсно небезпечний, і їхня загроза цілком реальна. Але те, що сталося в мій останній бій в ущелині... це не була їхня звичайна тактика. Вони виманили нас і в тій ущелині, окрім регулярних військ Ронташу, нас чекало щось інше. Щось, що володіло чорною магією з такою майстерністю, якої не було навіть у найдосвідченіших бойових магів королівства. 

Адріан підійшов ближче, спираючись на спинку стільця. Його обличчя в тінях каміна виглядало як застигла маска.

— Коли нас відрізали від основних сил, — почав він повільно, — у моїх руках опинився портальний камінь. Дорогий, одноразовий артефакт неймовірної сили. На ньому була печатка з гербом Імператора. Наказ був чітким: терміново евакуюватися в тил для перегрупування. Камінь перекинув мене сюди, у «Срібні витоки». Раненого і безпомічного… Мої люди прийшли за мною магією моє крові. Їм я вірю. 

Він замовк, пильно дивлячись мені в очі. У цьому погляді я раптом побачила холодну підозру, яку він раніше ретельно приховував.

— Коли я опинився на порозі твого замку, стікаючи кров’ю, я був упевнений: це не випадковість. Я думав, що ти — частина змови. Що ти, господиня цього проклятого місця, чекала на мене з пасткою, щоб довершити те, що почала оса.

Я відчула, як усередині все стислося. Це пояснювало, чому він був таким замкненим і недовірливим.

— Але я не вбила тебе, — продовжую я за нього, відчуваючи гіркоту. — Хоча мала всі шанси. І не взяла над тобою контроль, хоча  я був безпомічним і не міг опиратися. 

— Саме так, — кивнув він. — І сьогодні, коли мої люди обстежували замок, ми виявили, що стаціонарний портал, який веде сюди, зламаний. Він не просто виведений з ладу — його пошматували зсередини, щоб ніхто не міг ані вийти, ані увійти. «Срібні витоки» — це не просто замок, це капсула часу, ідеальна клітка. Мене заманили сюди, де не діє зв’язок, де допомога не знайде мене, щоб або вбити, або перетворити на маріонетку через осу.

Він зробив крок до мене, і його голос став тихішим, позбавленим колишньої агресії.

— Я довго думав, чому я досі живий. Ти лікувала мене, хоча могла просто спостерігати, як отрута виїдає мою волю. Мої мотиви змінилися, Саро. Я зрозумів, що ти, як і я, опинилася в цій пастці, можливо, навіть раніше за мене. Ти не ворог. Ти єдина, хто виявився непередбачуваною змінною в їхньому рівнянні.

Я дивилася на нього, намагаючись усвідомити масштаб того, що він розповів. Це було набагато небезпечніше, ніж я думала. Ми обоє були пішаками, яких скинули з дошки в темну комору, щоб ми там перегризлися.

— Зламаний портал, — тихо сказала я. — Це означає, що нас тут замурували. Якщо ми не виберемося, нас просто зітруть з лиця землі, щойно вони вирішать, що гра закінчена.

Я підійшла до нього, відчуваючи ту саму дивну іскру між нами — зв'язок, який тепер був нашим єдиним щитом.

— Отже, виходить, ми в одній човні, Генерале? Ти — мішень, а я — та, хто має перетворити цю пастку на зброю проти тих, хто нас сюди загнав. Що ти збираєшся робити? Як ми вирахуємо того, хто підкинув тобі портальний камінь, якщо навіть ти не знаєш, кому можна довіряти серед своїх офіцерів?

Адріан підійшов до вікна, де в пітьмі відсвічували очі Тіні. Він говорив впевнено, майже відрізано, як людина, що звикла давати накази, які не підлягають обговоренню.

— Мої офіцери — це не просто воїни, Саро. Це люди, які пройшли зі мною через пекло Ронташа. Луціус, Дерек, Самсон — я знаю ціну їхньої крові. Хтось передав мені той камінь, це факт. Але це був не офіцер. Це було зроблено ще в штабі, до того, як ми рушили. Тому, як тільки ми полагодимо портал, ми повернемося до столиці. І там я знайду того, хто грався моїм життям.

Він повернувся до мене, і в його очах знову було щось від того небезпечного генерала, яким він був до поранення.

— Ти поїдеш зі мною, — додав він, не питаючи, а стверджуючи. — Твоя магія, твоя здатність керувати тінню, що сидить у мені... вона тепер мій єдиний надійний інструмент. Ти станеш моєю правою рукою, навіть якщо сама цього не хочеш.