14. 1

Сонце сіло, пофарбувавши небо в колір запеченої крові, коли я почула важкі кроки в коридорі. Адріан повернувся. Він був виснажений до краю: кожен рух давався йому з трудом, а обличчя стало настільки блідим, що виділялися лише очі — дві палаючі золоті цятки в напівтемряві спальні.

Він без слів сів на ліжко, важко опершись на спинку. Я не чекала наказу. На столі вже чекав флакон із зіллям, над яким я чаклувала весь день. Воно було густим, з легким сріблястим відливом — у нього я влила не лише настої кореню мандрагори, а й кілька крапель власної крові.

Тінь безшумно з’явилася з кутка, стрибнула на ліжко і влаштувалася в ногах Адріана. Вона була напружена, її вуха постійно рухалися, ніби вона ловила звуки з іншого світу. Тварина відчувала те саме, що й я: навколо Адріана повітря було густим і «брудним».

Я обережно розстебнула його сорочку. Місце, де раніше вросла оса, виглядало жахливо: шкіра була затягнута шрамом, але з-під нього розходилися чорні, як павутиння, жилки. Вони пульсували в такт його серцю.

— Ти знову це робиш, — прохрипів він, коли я змочила тканину зіллям і приклала до рани. — Вливаєш у себе життя, щоб витягти смерть із мене.

— Тобі легше розмовляти, ніж мовчати, — відрізала я, відчуваючи, як магія зілля входить у конфлікт із чорнотою в його тілі.

У кімнаті стало холодно. Мої пальці, що торкалися його грудей, почали німіти. Я раптом зрозуміла: я відчуваю це. Цю магію. Я відчуваю, як вона крутиться, як вона має власний холодний розум. Але я не повинна її знати. Я — людина. Тоді чому вона мені здається такою знайомою?

— Тільки той, у кому є пітьма, може розпізнати її в іншому, — прошепотіла я, не підводячи очей. — Чому вона в тобі? Чорнокнижники... вони не просто посилають прокляття. Ця оса — це частина них.

Адріан напружився під моїми руками, його м'язи скам’яніли.

Я знала закон: за чорну магію спалюють на вогні, без розбору і пояснень. Я боялася цього. Але ще більше я боялася того, що Адріан зараз викриє мене. Він знає. Він бачить, що я не просто «звичайна сирота».

— Саро, — він раптом перехопив мою руку, не даючи мені відсторонитися. Його долоня була гарячою, попри холодну темряву в його венах. — Ти питала, чому я відчуваю тебе. Справа не в твоїй крові, яку ти мені дала. Ти носиш у собі таку саму тінь. Тільки твоя... вона інша. Вона не від чорнокнижників. Вона давніша.

Тінь раптом підняла голову і видала тихий, попереджувальний звук, вдивляючись у двері, за якими було темно.

— Про що ти говориш? — мій голос тремтів.

— Я кажу про те, що коли ти торкаєшся моїх ран, моя отрута не просто виходить, — він притягнув мою руку до свого серця, де чорнота була найгустішою. — Вона прагне до тебе. Вона впізнає в тобі щось, що змушує її покинути мою плоть. Ти не просто лікуєш мене, Саро. Ти її поглинаєш. І якщо ти не скажеш мені, звідки в тебе ця сила, наступного разу вона може не просто заплямувати твої пальці — вона пожере тебе зсередини.

— Де ти взяв осу? — запитала я, щоб запитати. По при всі мої старання чорна магія не хотіла покидати генерала. Вона все ще рвалась до його серця. 

Адріан видихнув, і цей звук був сповнений такої гіркоти, що навіть Тінь притиснулася до його стегна, тихо нявкнувши. Він не відпускав моєї руки, тримав її міцно, ніби шукав опори в цьому хаосі, який виплеснувся між нами.

— Я сказав, що це чорнокнижники, — промовив він, ледь помітно кривлячись від болю в грудях, — бо це найпростіше пояснення для моїх офіцерів. Але ти маєш рацію, Саро. Оса... це не їхня робота. Чорнокнижники вбивають, вони не грають у довгі ігри з контролю. Вони занадто нетерплячі.

Я завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холодок, і це було не від темної магії.

— Тоді хто? — прошепотіла я.

Адріан підняв на мене погляд, і в золоті його очей я побачила не стільки гнів, скільки втомлену, безмежну огиду.

— Хтось, хто знає кожен мій рух. Хтось, хто має доступ до моїх покоїв, до моїх особистих речей, хто міг підібратися до мене під час сну, коли захист замку Вальє на мить слабшав. Хтось із моїх. З мого ближнього кола.

Він повільно стиснув кулак.

— Вони не просто хотіли мене вбити. Вони хотіли зробити з Генерала Південного легіону маріонетку. Оса — це артефакт підпорядкування. Якщо вона доростає до серця, воля господаря стає твоєю волею. Захопивши мене, вони могли б повернути легіони проти будь-кого, розв’язати громадянську війну на Півдні і посадити на престол того, хто стоїть за цим паразитом.

Я згадала обличчя його офіцерів за вечерею. Луціус, Дерек, Самсон… Кожен із них здавався відданим, але чия відданість була справжньою?

— Ти підозрюєш когось конкретного? — спитала я, відчуваючи, як у лабораторії стає зовсім тихо. Навіть магічне зілля в колбах на столі ніби припинило кипіти.

— Підозрюю? — він гірко посміхнувся. — Я бачу їхні очі, Саро. Я бачу, як вони чекали, поки я «зламлюся». Хтось із них — або хтось, хто стоїть вище за них — вже святкує перемогу. Вони думали, що я загину від отрути, а коли не вийшло... тепер вони спостерігають.

Тінь раптом нашорошила вуха і припала до підлоги, дивлячись у бік коридору. Її очі, як два шматочки розпеченого вугілля, відбивали щось, чого я не бачила. Вона відчула чужу присутність за дверима.

— Ми тут не одні, — тихо сказала я, серце в грудях забилося швидше.

Адріан відпустив мою руку і обережно, спираючись на край ліжка, почав підніматися. Його рухи були повільними, але в кожному з них читалася грація хижака, що готується до стрибка.

— Вони думають, що я слабкий, — прошепотів він, і я побачила, як у нього під шкірою знову запульсувала чорнота, але цього разу вона не виглядала як отрута. Вона виглядала як зброя, яку він приборкав. — Вони думають, що Генерал Вальє втратив зуби.

Він глянув на мене, і в цьому погляді було стільки довіри, скільки я ніколи не очікувала побачити від людини, яка звикла командувати легіонами.