14 На допиті у генерала

Ніч розтягнулася, як нескінченна чорна стрічка. Я сиділа на підвіконні у своїх покоях, обійнявши коліна, і дивилася на місяць, що заливав замок холодним сріблом.

Слова Адріана звучали в голові, як удари дзвона. «Твоя вовчиця прокинулася». Яке безглуздя. Я все життя була порожнечею.

Згадка про дитинство, як завжди, прийшла непроханою. Пансіон для сиріт шляхетного походження — це було місце, де вбивали надію ще до того, як вона могла розквітнути. Мій клан... я пам'ятаю лише спалахи вогню, запах горілої вовни і тишу, що запала після того, як нас «вичистили». Чому? За що? Я так і не дізналася. Можливо, хтось забагато знав, або наша кров була надто чистою, щоб дозволити їй існувати в цьому світі. Я вижила, бо була занадто нікчемною, щоб на мене витрачати зайву кулю.

Потім був Марк. Я пам'ятаю той час, коли мені здавалося, що любов — це рятувальний круг. Я кохала його. Вірила в кожну його солодку обіцянку, доки не зрозуміла, що для нього я — лише зручний додаток до його алхімічних амбіцій. Роки в клітці, під постійним тиском його холодних очей та принизливих коментарів про мою «бездарність». Він переконав мене, що я — лише оболонка. Що в мені ніколи не було і не буде нічого, крім людської слабкості.

Я заплющила очі й спробувала зазирнути всередину. Там, де роками була тільки пустка, залатана втомою і побутовими клопотами, раптом щось здригнулося.

Це не було схоже на голос чи думку. Це було схоже на відлуння далекого, глибокого підземного гулу.

«Хто ти?» — запитала я подумки, і відповіддю став сплеск чистого, первісного тепла.

Я відчула, як по венах, де колись текла лише втома, пробіг електричний струм. Розлучення з Марком... це не було просто розірвання шлюбу. Це було зняття кайданів. Мітки, які він накладав на мене, його постійні «настанови», його магічне придушення — усе це тримало мою сутність у задушливому панцирі. Я не була порожньою. Я була заблокованою.

Я повільно підвелася і підійшла до дзеркала. У тьмяному світлі місяця мої очі здалися мені іншими. Не сірими, як завжди, а з ледь помітним золотистим відливом, який зникав, щойно я кліпала.

Невже це правда? Невже я не «стара дружина алхіміка», а хижак, який просто чекав, доки мисливець відпустить віжки?

Я згадала, як легко я віддала свою кров Адріану. Як замок відгукнувся на мої накази. Як я дивилася в очі воїнам і не відчувала страху.

Я торкнулася свого зап'ястя там, де колись були сліди від Маркових печаток. Вони зникли. Шкіра була чистою, наче ніколи нічого не траплялося. Моя вовчиця не просто прокинулася — вона почала дихати. Вона вимагала простору, вимагала дій, і цей замок — моє колишнє ув'язнення — раптом став єдиним місцем, де я нарешті почувалася вільною.

Я обхопила себе руками, відчуваючи дике, неконтрольоване бажання вийти у двір, впасти на сніг і дозволити цій новій, невідомій силі вирватися назовні.

Але десь там, за стінами, спав Адріан. І я знала — він відчуває те саме. Ми обоє були поранені звірі, які знайшли прихисток в одній норі. І ця ніч була лише початком чогось, що лякало мене набагато більше, ніж чорнокнижники.

Я боялася не вовчиці. Я боялася того, що стану такою, як Адріан — людиною, яка звикла до війни, і для якої мир — це лише коротка пауза перед наступним ударом.

Ранок видався холодним, але небо над замком нарешті очистилося від зеленого марева чорнокнижників. Я зустріла Адріана в коридорі, коли він, спираючись на важкий дубовий посох, повільно спускався до виходу. Його обличчя в ранковому світлі здавалося висіченим з мармуру — блідим, майже сірим, але очі… ці золоті очі все ще горіли небезпечною, гарячковою рішучістю.

Він зупинився, важко дихаючи. Я мимоволі зробила крок до нього, відчуваючи, як всередині мене знову здіймається та знайома хвиля тривоги.

— Тобі не можна в ліс, — тихо сказала я, дивлячись, як під шкірою на його шиї продовжують пульсувати чорні, як вугілля, вени. — Отрута все ще в тобі, Адріане. Вона роз’їдає тебе зсередини, і кожна секунда активності прискорює цей процес. Я не знаю, як витягнути залишки... це не просто магія, це інша природа, яку я поки не можу підкорити.

Він підняв на мене погляд, і в ньому на мить майнуло щось тепле, але він одразу приховав це за маскою холодної витривалості.

— Я не можу відлежуватися, поки мої люди прочісують периметр, — відрізав він, хоча голос його здригнувся від слабкості. — Чорнокнижники не відступають просто так. Вони залишили тут «закладки», і я маю їх знайти, поки вони не активувалися знову.

Він зробив ще крок, опинившись зовсім близько. Його запах — мороз, сталь і та сама дика звіряча нота — обпалив мене. Він провів тильною стороною долоні по моїй щоці, і цей рух був настільки раптовим і інтимним, що я затамувала подих.

— Я повернуся до заходу сонця, — сказав він, нахилившись до самого мого вуха. — І тоді, Саро, нам доведеться поговорити. Справді поговорити.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Про що? — запитала я, хоча відповідь вже знала.

— Про те, хто ти така насправді, — його голос став низьким, вкрадливим. — Як звичайна жінка, дружина алхіміка, змогла створити відвідний контур, який не під силу навіть досвідченим магам? Звідки в тебе ця «темрява», що відгукнулася на мій стан? У тебе багато питань до мене, але в мене їх — удвічі більше. Готуйся, це буде допит, після якого в нас не залишиться секретів.

Він відсторонився так швидко, ніби нічого й не було, і, ледь помітно кульгаючи, вийшов у двір, де на нього вже чекав загін. Його воїни виструнчилися, як один. Він сів на свого чорного коня, і на мить став схожий не на поранену людину, а на античного бога війни, готового випалити ліс дотла.

Я залишилася стояти на ґанку, дивлячись їм услід. «Допит», — прокручувала я в голові. Він не просто хоче знати, звідки мої здібності. Він відчуває те, що я намагалася приховати навіть від самої себе.