13 Легіон Півдня

Тиша, що запала за стінами, була важкою, як оксамит. Гнітюче відчуття присутності чорної магії, яке останні години давило на груди, мов кам'яна плита, раптово розвіялося. Замок зітхнув — я відчула це всім своїм єством, ніби самі стіни скинули з себе крижані кайдани.

Адріан у моїх обіймах розслабився, але не відпустив мене. Його рука все ще надійно тримала мене за плече, ніби він намагався впевнитися, що я не зникну в тумані.

— Чуєш? — тихо промовив він. — Тиша.

Ми обоє завмерли. За мить тишу перервав чіткий, впевнений стукіт у головні ворота. Не виття, не удар магічного тарану, а саме дисциплінований стукіт, який видає рука в металевій рукавиці.

Я обережно відсторонилася. Адріан, попри свою слабкість, намагався підвестися, спираючись на мою руку. Його погляд був спрямований у бік виходу.

— Йди, — кивнув він. — Це мої. Легіон Півдня.

Коли я дійшла до внутрішнього двору, замок наче підсвічував мені шлях. Я відчинила важку браму.

Перед нами, заповнюючи весь простір перед замком, вишикувався загін. Це видовище заворожувало. Воїни в обладунках, що виблискували під місячним сяйвом, стояли в ідеальній тиші. У них була виправка, яку не сплутаєш ні з чим: чіткі лінії, дисципліна, викарбувана в кожному русі. Це були вовки Півдня. В їхніх краях військова організація збудована на суворій ієрархії: воїни об’єднані в центурії, якими керують центуріони, підпорядковані беззаперечному закону одного ватажка. Їхня сила полягала не лише у звірячій люті, а в бездоганній тактиці, де кожен знав своє місце у строю, наче частина одного механізму.

На відміну від північних кланів, чиї воїни — «гартувальники хуртовин» — діяли хаотично, покладаючись лише на особисту лють та шаленство в бою, ці бійці були втіленням залізної волі та порядку.

Попереду стояв чоловік у плащі з геральдикою Вальє. Він зробив крок вперед і схилив голову, приклавши кулак до грудей — традиційний жест підпорядкування в їхньому Легіоні.

— Оптіо Марк просить дозволу увійти, — прогримів він. — Ми вистежили виводки чорнокнижників до самого яру. Ворога знищено, загрозу усунуто.

Я відчула, як холодний нічний вітер куйовдить моє волосся. Я, господиня «Срібних витоків», колишня дружина нікчемного алхіміка, стояла перед елітою вовчого світу.

— Входьте, — мій голос прозвучав напрочуд впевнено.

Воїни увійшли до двору, мов єдиний механізм. Жодного зайвого кроку, жодного зайвого звуку. Вони не були схожі на тих диких звірів, з якими я стикалася раніше. Це була справжня армія, яка прийшла по свого лідера.

Я озирнулася назад. У дверях лабораторії, ледь тримаючись на ногах, стояв Адріан. Його обличчя знову стало маскою холодної владності, але я бачила, як він дихає. Він знову був Генералом. І я раптом усвідомила: світ, у якому я жила останні два тижні — затишний, садівничий світ — щойно назавжди закінчився.

Почалося щось інше. Щось, у чому я вже не була просто господинею замку. Я була тією, хто врятував їхнього ватажка, і тепер на мене дивилися десятки пар золотих очей, у яких читалося не лише визнання, а й німа вимога пояснень.

Замок, що ще годину тому завмирав від ударів чорної магії, тепер наповнився гулом життя. Це було дивне, потужне гудіння, зовсім не схоже на тиху роботу в алхімічній лабораторії.

Я стояла посеред головного двору, спостерігаючи, як «Легіон Півдня» перетворює мої володіння на військовий табір. І знаєте що? Це не викликало в мені паніки. Навпаки, десь у глибині душі я відчула дивний приплив задоволення. Коли до мене підійшов той самий оптіо Марк, очікуючи вказівок, я не розгубилася. Я згадала роки, проведені в майстернях мого колишнього чоловіка, де мені доводилося керувати десятками підмайстрів, стежити за поставками вугілля та вчасним випалом інгредієнтів.

Ці вовки нічим не відрізнялися від втомлених робітників, яким потрібен чіткий розпорядок.

— Казарма в східному крилі, — чітко промовила я, вказуючи на похмурі кам'яні двері, що десятиліттями стояли замкненими. — Там достатньо місця для центурій. Хельга вже готує гарячу воду, але не сподівайтеся на перини. Це замок, а не постоялий двір.

Марк ледь помітно посміхнувся, схилив голову і миттєво віддав наказ. Воїни розсіялися по замку, як залізний потік. Через десять хвилин у казармах вже чувся звук шліфування металу, а з внутрішнього двору почав виходити аромат м’яса і диму — вовки розгорнули свою польову кухню.

Я не зупинялася. Моїми розпорядженнями Марта і Хельга перемістилися на головну кухню, де зараз стояла справжня облога. Для Адріана та його наближених офіцерів я виділила гостьові покої на верхньому поверсі — там, де камінь був теплішим, а вікна виходили на гори.

Я відчувала, як замок «відгукується» на це метушіння. Він наче радів людям, радів шуму, радів тому, що в його стінах знову з’явилася мета. Я ходила коридорами, віддаючи розпорядження, і воїни — могутні, небезпечні хижаки, вкриті шрамами від недавнього бою — витягувалися в струнку при моїй появі.

— Пані, комори порожні, нам не вистачить борошна на всю ораву! — кинула Марта, витираючи чоло фартухом.

— Використовуйте запаси, які знайшли в погребі минулого тижня, — не озираючись, відповіла я, коригуючи план розселення на пергаменті. — І попросіть воїнів принести більше води з джерела, магічні котли потребують охолодження.

Я зупинилася на мить, спершись на холодний підвіконня. Ще два тижні тому я була забитою дружиною, яка боялася навіть пискнути під поглядом чоловіка. А зараз? Зараз я керую цілою армією, влаштовую побут генерала Вальє і відчуваю себе на своєму місці.