12.1

Адріан розплющує очі. Його погляд спочатку розсіяний, але миттєво стає гострим, коли він бачить двері, за якими гупають чорнокнижники. Він робить спробу підвестися, але його тіло зраджує його — м’язи не слухаються, і він знову опускається на солому, ледь не перекинувши пляшку з реагентами.

— Не здумай, — кидаю я, перехоплюючи його за плече. — Ти ледь живий. Твоя кров ще наполовину складається з їхньої отрути. Ти не вистоїш і хвилини.

— Відійди, жінко, — його голос звучить як тертя каміння об каміння. — Вони прийшли за мною, а не за тобою. Я виведу їх звідси.

— Ти виведеш їх прямо до нас! — я майже кричу, відчуваючи, як всередині все обривається від одного лише споглядання його блідого обличчя.

Я відчуваю дикий, майже нестерпний страх за нього. Це абсурдно. Адріан Вальє — людина, яка була частиною світу мого колишнього чоловіка, людина, чий рід завдавав мені болю. Але зараз, дивлячись на те, як він намагається піднятися, я відчуваю лише одне: я не дозволю йому померти. Я готова забарикадувати його тут, готова битися сама, аби тільки він не впав.

— Сядь! — гаркаю я, і на мить у кімнаті стає тихо. Марта і Хельга злякано завмирають біля забарикадованих дверей. — Ти думаєш, це гра? Ти помреш, і вони заберуть твоє тіло для своїх огидних експериментів. Я не дозволю тобі стати трофеєм!

Адріан дивиться на мене — пильно, важко. Його золоті очі, все ще затьмарені болем, на мить пом’якшуються. Він відкриває рот, щоб відповісти, але раптом завмирає. Його вуха смикаються, він прислухається до того, чого я не чую крізь гуркіт магічних ударів по куполу.

Його напружені плечі раптом обм’якють. Він видихає, випускаючи весь той смертельний адреналін, і майже осідає назад на лежанку, заплющуючи очі.

— Прийшли, — тихо каже він, і в його голосі чується полегшення. — Це мої. Вже пізно для чорнокнижників.

Ззовні, за стінами замку, раптом змінюється звук битви. Жахливе зелене світло, що роздирало небо, гасне. Чути вовче виття — потужне, організоване, таке, що змушує чорнокнижників відступати. Це не просто звірі, це справжня вовча зграя, яка розриває темряву, наче папір.

Я стою, важко дихаючи, притискаючи долоні до грудей, де серце б’ється, як скажене. Небезпека відступає, але страх нікуди не зникає. Адріан, бачачи мій стан, раптом витягує руку. Його пальці, холодні, але сильні, чіпко хапають мене за зап’ястя. Одним різким, впевненим рухом він тягне мене до себе.

Я не встигаю зреагувати і падаю на коліна прямо перед його лежанкою. Він притягує мене до себе, і я опиняюся в полоні його гарячих рук. Він притискає мене до своїх грудей, де серце б’ється вже рівніше — ритмічно, впевнено, в унісон із моїм власним.

— Ти занадто сильно хвилюєшся, — шепоче він мені в волосся, і в його голосі вперше чується щось схоже на ніжність, змішану з ледь помітною втомою. — Дихай, пані. Все скінчилося. Ти врятувала мене, а тепер мої люди розберуться з рештою.

Його дотик діє магічніше за будь-яке моє зілля. Я відчуваю, як тремтіння потроху покидає моє тіло. Я лежу в його обіймах, слухаючи, як за вікнами затихає хаос, і вперше за довгий час мені стає страшно не за замок, не за життя, а за те, що буде, коли він підведеться і піде геть.