12 Облога

Коли яскраве світло згасає, я бачу, як шкіра на грудях Адріана йде хвилями. З-під неї, розриваючи епідерміс, вибирається мерзенна чорна оса. Вона шипить, випускаючи отруйну пару, але я була готова: миттєво накриваю її заздалегідь підготовленою скляною посудиною з розчином «срібної сльози». Оса б’ється об скло, намагаючись вгризтися в поверхню, але поступово завмирає, стаючи нічим іншим, як черговим експонатом моєї лабораторії.

Я ледве тримаюся на ногах від виснаження, але Адріан… Його дихання стає глибшим. Його вовча регенерація, нарешті звільнена від паразита, починає працювати. Рани на грудях затягуються на очах, залишаючи лише тонкі білі смужки. Проте я бачу, що не все так просто. Глибоко під його шкірою, наче павутиння, розповзаються темні жилки — отрута чорнокнижників залишила свій слід.

Я обережно торкаюся його плеча. Його шкіра гаряча, як розпечений метал. Він все ще без свідомості, але тепер це — сон пораненого звіра, а не агонія перед смертю.

— Марто, тримайся, — гукаю я, хоча замок знову здригається. Стіни стогнуть, намагаючись стримати магічний натиск.

Ці чорнокнижники... я знаю, хто вони. Моє колишнє життя в клані Марка було тісно пов’язане з переказами про цю загрозу. Це не просто маги, це падальники, які вважають себе вищою кастою. Чорнокнижники ведуть нескінченну, криваву війну з усіма кланами перевертнів. Їхня одержимість вовчою кров’ю межує з безумством: вони вірять, що вона дарує безсмертя і силу, якої не здатний досягти звичайний чарівник. Вони полюють на найкращих, найсильніших — таких, як Адріан, — викрадають їх і розривають на частини у своїх підвалах, перетворюючи живу магію на чорні артефакти, подібні до цієї оси.

Саме тому вони тут. Вони не просто хочуть захопити маєток — вони хочуть отримати Вальє.

Черговий гуркіт змушує шибки у вікнах вібрувати. Чорнокнижники використовують резонансні закляття, що виснажують магічний контур «Срібних витоків». Кожен удар по куполу — це удар по моєму власному серцю.

Я дивлюся на Адріана. Він все ще не приходить до тями, але його пальці раптом здригаються і мимоволі стискають простирадло. Його повіки сіпаються, наче він бачить кошмари, у яких він все ще в руках своїх мучителів.

— Ти в безпеці, — шепочу я, схиляючись до нього так низько, що відчуваю аромат його шкіри — суміш грози, металу і чогось дикого, що змушує мої власні вени пульсувати в ритмі замку. — Я не віддам тебе їм.

Я розумію, що якщо вони прорвуться, ці темні нитки в його крові стануть для них маяком. Вони відчують його силу через кілометри. Я повинна приховати його. Я повинна приховати нас.

Я стою посеред кімнати, відчуваючи, як тремтить підлога під ногами. У мене всередині немає океану сили, як у тих чорнокнижників, немає іскри, щоб метати блискавки. У мене є лише цей старий, впертий замок і мої власні руки, що досі пахнуть кров’ю та травами.

За вікном знову спалахує зелене світло. Захист виє, як поранений звір. Марта знову вбігає в кімнату, її очі повні сліз і розпачу.

— Пані, вони ламають ворота! Камінь тріскається, вони просочуються крізь щілини, як дим! Хельга забарикадувала кухню, але то ненадовго! Що нам робити?

Я дивлюся на Адріана. Його дихання вирівнялося, але він усе ще в полоні важкого, дурманного сну. Чорні жилки під його шкірою, наче отруйний плющ, повільно пульсують, випромінюючи слабке, хворе світіння. Вони — мов маяк, що веде ворогів прямо до нас.

— Марто, слухай уважно, — мій голос звучить хрипко, але в ньому немає істерики. Я не можу бути могутньою чарівницею, але я можу бути тією, хто знає кожен куток цього дому. — Біжи до Хельги. Візьміть сіль, суху полин і той порошок із підвалу, що ми використовували для чистки печі. Посипте поріг кожної кімнати, де є вихід назовні. Це не зупинить їх надовго, але змусить їх сповільнитися.

— А ви? — Марта хапається за мою руку.

— Я залишуся з ним. Замок... він реагує на мій біль і на мою кров. Якщо вони хочуть сюди увійти, я зроблю так, щоб цей дім став для них пасткою, з якої вони не захочуть вибиратися, — я нервово облизую пересохлі губи. — Просто зроби це, Марто. Швидше!

Вона вибігає, а я залишаюся в цій напівтемряві, наповненій запахом лікарських трав і присмаком металу. Я не знаю, чи вийде в мене. Можливо, це самогубство. Але я дивлюся на Адріана — на того, хто колись був моїм найстрашнішим сном, а тепер став моєю єдиною відповідальністю, — і відчуваю дивний спокій.

Я не відьма, що метає вогні. Я — жінка, яку довгі роки тримали в клітці, і яка нарешті знайшла ключ від власної темниці. Якщо ці чорнокнижники думають, що прийшли просто за черговою жертвою, то вони дуже помиляються.

Я підхожу до стіни і кладу долоню на холодний камінь. Замок знову гуде, але цього разу звук інший — він низький, застережливий, майже голодний. Я заплющую очі, концентруючись на тому, що відчуваю під шкірою: холод стін, вібрацію в підземеллях і ритмічне биття серця Адріана.

— Добре, — шепочу я темряві, що згущується навколо. — Подивимося, наскільки ви сильні, коли вам доведеться битися не з магією, а з самим будинком.

Я відчуваю, як у моїх жилах холоне кров, і в той же момент стіни маєтку здригаються, ніби прокидаючись. Це не велика магія, це лише хитрість, заснована на знаннях, які я знайшла в архівах, і на моїй люті. Я не можу вигнати їх, але я можу змусити цей замок зачинити двері так, щоб жоден з них не вийшов живим.