11 Вовкодави

Сніг навколо нас почав чорніти — це була не просто тінь від дерев, це була аура «тих, хто полює». Хрускіт гілок ставав дедалі ближчим, і я вже бачила світящіся жовті очі в хащах. Але першими з’явилися не вони.

Через прогалину в деревах, слідом за Тінню, вискочили Марта і Хельга. Вони тягли за собою старий, важкий віз, застелений сіном, який зазвичай використовували для дров. Хельга, не зважаючи на вік, була налаштована рішуче: в руках вона тримала важкий залізний коцюбу, а Марта — магічний ліхтар, що відганяв найближчі тіні.

— Пані! — видихнула Хельга, миттєво оцінюючи ситуацію. — Кладіть його на віз! Швидше!

Ми разом, з останніх сил, перекотили Адріана на солому. У вовчій подобі він виглядав як велетенський, понівечений хижак. Кров рясно стікала з його розірваного боку, просочуючи сіно. Він дихав рвано, і з кожного вдиху виривався хрип, що змушував кров холонути в жилах.

— Він не зупиняється! — вигукнула Марта, дивлячись, як Адріан знову починає битися в судомах. Його тіло намагалося прийняти людську подобу, але магічний вузол, зав’язаний ранами, не давав йому цього зробити.

Я розуміла: якщо він не стане людиною, замок не впустить нас усередину в повному обсязі, а ці вовкодави, що наздоганяють нас, розірвуть нас біля самої брами.

— Хельго, відвернись! — крикнула я.

Я вихопила ніж із пояса. У мене не було часу на складні зілля чи заклинання. Я згадала, як замок відгукнувся на мою кров, коли я ввійшла в нього. Цей дім був пов'язаний зі мною, а через мене — міг стати пов'язаний і з ним. Я полоснула лезом по долоні. Гострий біль прошив руку, і я, не вагаючись, притиснула її до роззявленої, скривавленої пащі звіра.

— Пий, — наказала я, відчуваючи, як пульсує моя кров, вливаючись у його сухі, обпалені магією вуста.

Адріан здригнувся. Його вовчі зуби на мить стиснулися на моїх пальцях, але він не вкусив — він жадібно всотав мою енергію. Раптом повітря на галявині здригнулося. Тіло вовка оповило сріблясте сяйво, кістки затріщали, зменшуючись і перебудовуючись. Звіряча подоба почала танути, як сніг під сонцем, і через секунду на сіні вже лежав чоловік.

Він був оголений, закривавлений і смертельно блідий. Адріан Вальє повернув людську форму, але це не принесло полегшення: його рани, які мали б почати затягуватися, залишилися відкритими. Його власна магія була настільки виснажена, що регенерація не працювала зовсім.

— Він не загоюється, пані! — скрикнула Марта, побачивши, як червоні плями на його грудях розпливаються ще швидше.

— Тягніть! — скомандувала я, намотуючи пов’язку на руку. — Якщо не донесемо його до лабораторії, він помре у нас на руках!

Ми вчепилися в ручки воза. Тінь бігла попереду, вискаляючи ікла на ліс, з якого вже почали виходити тіні переслідувачів. Я ніколи в житті не бігла так швидко. Ми неслися через сніг, через колючий чагарник, а за спиною чулося важке, ритмічне дихання тих, хто йшов слідом.

Замок «Срібні витоки» височів попереду, як рятівна скеля. Брама була ще зачинена, і я відчула, як паніка підступає до горла. Якщо зараз не відчиняться…

Я підняла поранену руку вгору, не звертаючи уваги на те, що кров знову тече з рани, і спрямувала весь свій біль, всю свою волю на магічний контур замку.

— ПУСКАЙ! — крикнула я в небо.

Камінь здригнувся. Брама з жахливим гуркотом почала роз’їжджатися, і ми, ледь не влетівши у двір, опинилися всередині. Щойно ми перетнули поріг, магічний щит знову закрився, відсікаючи світ зовні. Позаду, за брамою, пролунав розлючений виття, від якого завібрувало повітря у дворі.

Але ми були вдома. Тепер головне — щоб Адріан Вальє пережив наступну годину.

Адріан лежить на кам'яному столі в лабораторії, і навіть у цьому напівсмертному стані, зблідлий до кольору алебастру, він вражає своєю суворою, майже болючою красою. Його риси, викарбувані, наче майстерним скульптором, здаються ще гострішими під шаром запеченої крові. Довгі, густі вії кидають глибокі тіні на високі вилиці, а розкидане по столі волосся кольору грозового неба виглядає дивно м'яким, попри весь цей жах навколо. Навіть поранений, загнаний у пастку, він випромінює ауру неприборканої сили, що змушує моє серце пропускати удари.

Я без вагань хапаю флакон зі зіллям. Тим самим що спробувала зварити недавно. Обережно розтискаю його щелепи — його губи, попри холод, все ще здаються спокусливо окресленими. Вливаю рідину, і Адріан здригається. Його широкі груди, вкриті шрамами від минулих битв, здіймаються в судомному вдиху.

Я оглядаю його тіло, щоб зрозуміти, що заважає загоєнню, і мимоволі зупиняю погляд на міцних, атлетичних плечах та сильних руках, що навіть у безпам'ятстві міцно стиснуті в кулаки. Але моє захоплення змінюється жахом, коли я бачу осу. В центрі його грудей, над самим серцем, під шкірою щось ворушиться. Магічна оса — чорний, липкий артефакт, що вріс у його плоть, висмоктуючи з нього життя.

Я простягаю руку, але в голові вибухає заборонний голос: «Не чіпай. Вона забере твоє світло». НЕ знаю, що заговорило зі мною, але ослухатися я побоялась. 

Я біжу в бібліотеку. Мої пальці тремтять, коли я гортаю старі сторінки. Я ж бачила це в книзі, коли гортала її. Бачила. Стара алхімія, книга за яку б Марк віддав пів свого маєтку…

Знайшовши потрібне, я починаю діяти. Змішую кристали, срібну тирсу, і коли суміш починає вирувати, розрізаю долоню. Кров — моя єдина валюта в цьому світі магії — стікає в чашу. ДЛя справжнього антидоту треба дуже сильний маг. А у мене магії завжди було на денці. Я навіть поток відчути не могла і завжди передавала магію кров’ю, а потім відлежувалась цілий день ні жива ні мертва. 

— Мати-Вовчице, прадавня, — шепочу я, і мій голос зривається на молитву, — благаю, дай мені сили вирвати його з лап темряви!

Чаша спалахує фіолетовим полум’ям. Я хапаю пульсуючий згусток світла, і знову біжу до нього. Коли я влітаю в спальню, замок здригається від удару такої сили, що зі стін сиплеться пил.