11 Вовкодави

Сніг навколо нас почав чорніти — це була не просто тінь від дерев, це була аура «тих, хто полює». Хрускіт гілок ставав дедалі ближчим, і я вже бачила світящіся жовті очі в хащах. Але першими з’явилися не вони.

Через прогалину в деревах, слідом за Тінню, вискочили Марта і Хельга. Вони тягли за собою старий, важкий віз, застелений сіном, який зазвичай використовували для дров. Хельга, не зважаючи на вік, була налаштована рішуче: в руках вона тримала важкий залізний коцюбу, а Марта — магічний ліхтар, що відганяв найближчі тіні.

— Пані! — видихнула Хельга, миттєво оцінюючи ситуацію. — Кладіть його на віз! Швидше!

Ми разом, з останніх сил, перекотили Адріана на солому. У вовчій подобі він виглядав як велетенський, понівечений хижак. Кров рясно стікала з його розірваного боку, просочуючи сіно. Він дихав рвано, і з кожного вдиху виривався хрип, що змушував кров холонути в жилах.

— Він не зупиняється! — вигукнула Марта, дивлячись, як Адріан знову починає битися в судомах. Його тіло намагалося прийняти людську подобу, але магічний вузол, зав’язаний ранами, не давав йому цього зробити.

Я розуміла: якщо він не стане людиною, замок не впустить нас усередину в повному обсязі, а ці вовкодави, що наздоганяють нас, розірвуть нас біля самої брами.

— Хельго, відвернись! — крикнула я.

Я вихопила ніж із пояса. У мене не було часу на складні зілля чи заклинання. Я згадала, як замок відгукнувся на мою кров, коли я ввійшла в нього. Цей дім був пов'язаний зі мною, а через мене — міг стати пов'язаний і з ним. Я полоснула лезом по долоні. Гострий біль прошив руку, і я, не вагаючись, притиснула її до роззявленої, скривавленої пащі звіра.

— Пий, — наказала я, відчуваючи, як пульсує моя кров, вливаючись у його сухі, обпалені магією вуста.

Адріан здригнувся. Його вовчі зуби на мить стиснулися на моїх пальцях, але він не вкусив — він жадібно всотав мою енергію. Раптом повітря на галявині здригнулося. Тіло вовка оповило сріблясте сяйво, кістки затріщали, зменшуючись і перебудовуючись. Звіряча подоба почала танути, як сніг під сонцем, і через секунду на сіні вже лежав чоловік.

Він був оголений, закривавлений і смертельно блідий. Адріан Вальє повернув людську форму, але це не принесло полегшення: його рани, які мали б почати затягуватися, залишилися відкритими. Його власна магія була настільки виснажена, що регенерація не працювала зовсім.

— Він не загоюється, пані! — скрикнула Марта, побачивши, як червоні плями на його грудях розпливаються ще швидше.

— Тягніть! — скомандувала я, намотуючи пов’язку на руку. — Якщо не донесемо його до лабораторії, він помре у нас на руках!

Ми вчепилися в ручки воза. Тінь бігла попереду, вискаляючи ікла на ліс, з якого вже почали виходити тіні переслідувачів. Я ніколи в житті не бігла так швидко. Ми неслися через сніг, через колючий чагарник, а за спиною чулося важке, ритмічне дихання тих, хто йшов слідом.

Замок «Срібні витоки» височів попереду, як рятівна скеля. Брама була ще зачинена, і я відчула, як паніка підступає до горла. Якщо зараз не відчиняться…

Я підняла поранену руку вгору, не звертаючи уваги на те, що кров знову тече з рани, і спрямувала весь свій біль, всю свою волю на магічний контур замку.

— ПУСКАЙ! — крикнула я в небо.

Камінь здригнувся. Брама з жахливим гуркотом почала роз’їжджатися, і ми, ледь не влетівши у двір, опинилися всередині. Щойно ми перетнули поріг, магічний щит знову закрився, відсікаючи світ зовні. Позаду, за брамою, пролунав розлючений виття, від якого завібрувало повітря у дворі.

Але ми були вдома. Тепер головне — щоб Адріан Вальє пережив наступну годину.