10.1

Він перевернувся. Його голова впала на сніг, і на мить наші погляди зустрілися. Кров заливала йому чоло, змішуючись із брудом, але я б впізнала ці очі з тисячі інших. Ті самі золоті, зухвалі, тепер затьмарені пеленою дикого болю. Це був Адріан Вальє — «Залізний пес» Півночі, який ще кілька днів тому змушував мене тремтіти одним лише своїм наказом біля порталу.

Тепер він був ніким іншим, як загнаним звіром. Його тіло било судомою: шкіра на грудях розривалася, кістки з хрускотом змінювали форму, але сил на перетворення не вистачало. Він застряг між двома іпостасями, і цей стан повільно вбивав його.

— Адріане... — моє власне ім’я, що зірвалося з губ, прозвучало як прокляття.

Він спробував щось сказати, але з горла вирвався лише кривавий булькаючий хрип. Його рука знову вхопила мене за край плаща — на цей раз з такою силою, що я почула тріск тканини.

— Забирайся... — прохрипів він ледь чутно, і в його очах на мить спалахнула колишня гординя. — Втікай... воно... поруч...

З лісу знову почулося виття. Цього разу ближче. Воно було густим, нечистим, ніби саме повітря розривалося від злоби. Мої власні захисні амулети, які я завжди носила на шиї — срібні підвіски з гравіюванням, що мали оберігати від темної магії — раптом гаряче спалахнули й один за одним почали тріскатися. Срібло розсипалося на порох прямо в мене на очах. Його внутрішня, спотворена магія була настільки агресивною, що мій захист просто не витримував.

— Я не залишу тебе! — вигукнула я, відчайдушно шукаючи в сумці бодай щось, що зможе зупинити цей розпад. — Мовчи і дихай, чортів ти вовче!

Я зрозуміла, що тут, у відкритому лісі, нас знайдуть за лічені хвилини. Його потрібно було переправити в замок, у лабораторію, де магічний контур був достатньо сильний, щоб стримати цей хаос. Але я не могла нести його — він був важким, як скеля, і кожне його намагання вирватися лише посилювало кровотечу.

Тінь крутилася поруч, її хутро стало дибки, вона видавала низькі, переривчасті звуки, вдивляючись у темряву лісу.

Я схопила Тінь за шкіру на загривку, змушуючи її подивитися мені прямо в очі. У цей момент я не думала про те, що вона — тварина. Я влила всю свою волю, весь свій страх і відчай у цей наказ.

— Тінь, слухай! — мій голос зірвався на крик, але в ньому була магічна вібрація замку. — Біжи до брами! Знайди Марту, Хельгу! Нехай готують залу з контуром, нехай відкривають прохід! Тікай, швидко!

Рись завмерла, вдивляючись у моє обличчя, ніби зважуючи кожне слово. А потім — щось неймовірне сталося. Вона не просто зрозуміла, вона кивнула — різко, майже по-людськи. Її бурштинові очі блиснули чистим інтелектом, і, не гаючи ні секунди, вона зірвалася з місця, наче срібна блискавка, прорізаючи засніжений ліс у напрямку «Срібних витоків».

Я залишилася одна з пораненим генералом. Ліс навколо нас ожив: хрускіт снігу під чиїмись важкими лапами наближався з усіх боків. Я накрила Адріана своїм плащем, притискаючись до нього всім тілом, щоб хоч трохи зігріти його і приховати від чужих очей, і витягла з пояса свій останній, найсильніший реагент.

— Якщо ти виживеш, Вальє, — прошепотіла я йому на вухо, відчуваючи, як холод підкрадається до моїх власних пальців, — ти до кінця своїх днів будеш мені винен. І не смій помирати до того, як я спитаю, навіщо ти прийшов на мою територію.