10 Сюрприз з лісу

Тінь зірвалася з місця блискавично, як випущена стріла. Її бурштинові очі палали азартом, а хвіст розсікав морозне повітря. Я не встигла навіть крикнути, як вона зникла в густому підліску, залишивши по собі лише слід від потужних лап на вчорашньому снігу.

— Тінь, назад! — гукнула я, зриваючись на біг.

Гілки боляче хльостали по обличчю, сніг забивався у черевики, але адреналін гнав мене вперед. Я відчувала ритм рисі своїм власним серцем — вона не просто бігла, вона була на полюванні. Я бачила, як вона плутала сліди, різко звертаючи вбік, ніби намагаючись скинути когось з хвоста або, навпаки, заманити в пастку.

Ми продерлися крізь густий чагарник, де колючки рвали мій плащ на шматки, і раптом ліс розступився. Попереду відкрилася невелика, майже ідеально кругла галявина, оточена віковими соснами. Посеред неї лежало щось темне і безформне.

Тінь зупинилася в кількох метрах від центру галявини, припала до землі й тихо, майже по-котячому, засичала. Її шерсть на загривку знову стала дибки.

Я вибігла на відкритий простір, важко дихаючи. Перше, що впало в очі, була кров. Яскраво-червона, вона здавалася неприродно гарячою на фоні холодного, блакитного снігу. Вона тяглася тонкою, уривчастою лінією від самого краю лісу, закінчуючись великою темною плямою біля коріння старого дуба.

Я обережно ступила ближче, змушуючи себе не відводити погляд.

На снігу лежало тіло. Це був чоловік, принаймні, так здавалося на перший погляд. Він був одягнений у розірваний, просякнутий кров’ю плащ, який раніше був якісною військовою формою. Одна рука безвольно звисала, пальці вгрузли в мерзлу землю.

— Боже... — видихнула я, роблячи ще один крок.

Рись зробила обережне коло навколо пораненого, принюхуючись. Вона не нападала, навпаки — в її поведінці з'явилася якась дивна обережність, ніби вона відчувала, що це — не просто поранена людина.

Ми з Тінню завмерли. Рись притиснулася до землі, її хвіст нервово бив по снігу, а очі не зводили погляду з нерухомої постаті біля старого дуба.

Чоловік лежав на боці, відвернувшись від мене. Він був важко поранений — я бачила це по тому, як просяк кров’ю його темно-сірий дорожній плащ. Тканина в районі лопатки була розірвана, наче пазурами велетенського звіра, і з цієї глибокої рваної рани продовжувала сочитися темна, майже чорна кров.

Я зробила обережний крок вперед, намагаючись не шуміти на замерзлому насті. Моє серце калатало десь у горлі. Чоловік був великим, широким у плечах, з волоссям, що безладно розсипалося по снігу. Я не бачила його обличчя, але те, як він був одягнений — грубий, дорогий шкіряний піддоспешник під плащем — видавало в ньому людину високого статусу або того, хто звик до небезпеки.

Він раптом здригнувся. Його пальці, вкриті шрамами від давніх битв, судомно вчепилися в коріння дерева, намагаючись підтягнути тіло вище. Він важко хрипів, і цей звук був наповнений болем звіра, загнаного в пастку.

Я опустилася на коліна за кілька кроків від нього, тримаючи в руках флакон із сильнодіючим згортальним зіллям.

— Гей, — тихо покликала я, голос мій здригнувся. — Хто ви?

Відповіді не було, лише ще один уривчастий вдих. Його тіло знову напружилося, і я побачила, як під шкірою спини, попри товстий шар одягу, м’язи скоротилися з неприродною силою. Це був вовк. Потужний, небезпечний вовк, чия внутрішня енергія навіть у напівсмертному стані випромінювала такий холод, що в мене на шкірі проступили мурашки.

«Якщо це хтось із людей Марка, — промайнула блискавична думка, — то він прийшов, щоб вистежити мене. Якщо це Вальє... то він на моїй землі, поранений, і за ним іде хтось іще».

З лісу знову донісся той самий звук — переривчастий, низький виття, від якого в повітрі забриніло саме магічне поле мого замку. Це не були звичайні вовки. Це було полювання, сплановане з жорстокістю, яку я знала занадто добре.

Поранений раптом видав короткий, болісний звук, що перейшов у гарчання. Він почав розвертатися, і я побачила, як його тіло здригається від спроби змінити форму. Він був на межі виснаження, його магія витікала разом із кров’ю, отруюючи сніг навколо.

Я зрозуміла: якщо я зараз не допоможу йому, він помре тут, на цій галявині, а той, хто полює, прийде прямо до мого порогу.

Я опустилася на коліна поруч із ним. Мої руки тремтіли. Я потягнулася, щоб перевернути його на спину, але зупинилася, коли побачила срібну пряжку на його поясі, що виблискувала в променях зимового сонця. Знайомий візерунок. Герб клану Вальє.

Світ навколо на мить зупинився. Якщо це той, хто звик володарювати в горах, то врятувати його означало втрутитися в гру, правила якої я ще не знала. Але полювання вже було близько. З хащів почувся тріск гілок, і я зрозуміла: часу на роздуми немає.

— Пробачте мені, — прошепотіла я, витягаючи пробку з флакона. — Але сьогодні ви не помрете на моїй землі.

Я наважилася і торкнулася його плеча, готуючись до удару, але замість агресії відчула, як від нього до мене вдарила хвиля жару, що ледь не обпекла мої пальці. Він почав повертатися до мене обличчям, і я затамувала подих, очікуючи побачити, хто саме ховається під маскою смертельної небезпеки.