8.2

Мої повіки здавалися свинцевими. Я ледь спромоглася їх розклеїти — кімната була залита м’яким, жовтуватим світлом свічок, а повітря пахло так смачно, що шлунок миттєво збунтувався, нагадавши, що я не їла з самого ранку вчорашнього дня.

Марта сиділа біля ліжка, виглядаючи змученою, але втішеною. Поруч із нею, біля великої кахельної печі, що займала ледь не чверть спальні, метушилася кремезна жінка в грубій лляній сукні.

— О, бач, відійшла вже! — жінка обернулася, витираючи червоні, шорсткі руки об фартух. У неї було обличчя, пооране зморшками, як у старої яблуні, і дуже пронизливі сірі очі. — Ти, пані, нас добре налякала. Впала, як сніп, ледь двері пропустили. Я вже думала, що треба буде вас з Мартою додолу тягнути, а ви ж, пані, важка, хоч і на вигляд легка, як пушинка.

— Хто ви? — прохрипіла я, намагаючись піднятися на ліктях. Подушки були набиті чимось запашним і м’яким.

— Я Хельга, — відрізала жінка, ставлячи на стіл глиняну миску. — З села ми, з підніжжя. Я тут при замку за кухарку, коли хтось є. А як треба — то й повитухою побуду, або рану перев’яжу, або хворобу вигнати спробую. Тільки магії в мені нема, не того ґатунку я жінка. У нас тут усе просто: корова дає молоко, піч пече хліб, а руки знають свою роботу.

Вона підійшла ближче і простягла миску. Від бульйону йшла густа, золотиста пара.

— Їж, пані. Цілу добу ти проспала, як убита. Я поки ти дрімала, весь замок оббігала, трохи пилюку позбивала. Не бійся, я не чаклунка якась, просто жінка робоча. Хлібця свіжого спекла, в печі з учорашнього вечора нудився.

Я спробувала ложку бульйону — він був неймовірно насиченим, наче Хельга виварила в ньому всю суть гірських трав і міцного пташиного м’яса.

— А маєток... — почала я, оглядаючись навколо. Стіни спальні були оббиті вицвілим, але якісним оксамитом, що приглушував звуки вітру за вікном. — Чому тут нікого не було? Чому замок був зачинений?

Хельга присіла на краєчок скрині й важко зітхнула, поправляючи хустку на голові.

— Ой, пані, не питай мене про се. Ми люди маленькі, нам господарі не звітують. Стояв замок, снігом присипало, ми лиш здалеку дивилися. Раз на рік хтось приїжджав, звіряв рахунки, поглядав на стіни й тікав назад у долину, як чорт від ладану.

Вона нахилилася ближче, і її голос став тихішим, змовницьким:

— Ви, пані, кровцю на двері капнули — двері й пустили. То старий закон, тут усі знають. Тільки от... ви обережніше з ним, з замком. Він то добрий, коли його поважають, а як ні — може й "пригостити". А тепер їж, не розмовляй, бо бульйон холоне, а в мене ще в печі коржі допікаються. Негоже молодій пані з голоду вмирати в перший же день на новому місці.

Марта глянула на мене і ледь помітно кивнула, мовляв, «вона тут справді тільки кухарка, пані, не бійтеся». Я знову сьорбнула бульйону, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Коли я нарешті вискребла останні краплі бульйону, сили потроху почали повертатися. Хельга вправно прибрала миску, а я, відкинувши важку ковдру, підійшла до високого вікна. Сніг за вікном уже не мев — небо над горами стало прозорим, мов кришталь.

Я вийшла в коридор. Величезні гобелени, поїдені часом, приховували справжню розкіш маєтку: під ними виблискував різьблений дуб, мармурові підлоги та рідкісні породи каменю, що прикрашали стіни. Це був не просто дім, це була скарбниця, яку навмисно намагалися сховати під шаром пилу та забуття.

Раптом за склом щось блиснуло. Я приклала долоню до холодного скла і завмерла. Старий сад, що досі здавався чорним кладовищем покручених кущів, почав змінюватися. Гілки, наче сплячі змії, почали випрямлятися, підіймаючи тонкий наліт снігу. В повітрі пронеслася ледь помітна хвиля магічного тремтіння, і бутони, що спали десятиліттями, на очах почали розпускатися яскравими, неприродними кольорами.

Хельга, що йшла слідом, зупинилася поруч. Вона перехрестилася, хоча в її очах було не стільки переляку, скільки благоговіння.

— Бач, пані... — прошепотіла вона, вказуючи грубим пальцем на сад. — Оживає. Значить, признав. Будинок признав хазяйку. Магія, що спала, знову за кров'ю потягнулася.

Я різко повернулася до неї. — Яка магія, Хельго? Що це за місце? Хто тут жив до мене?

Кухарка поправила фартух, знову стаючи максимально простою і «неосвіченою» селянкою. — Та я ж кажу, пані, я жінка проста. Що люди повідають, те й знаю. Тут колись, ще за прабабусь моїх, жила велика пані. Знатна, заможна. Але дивна. Казали, ночами вона скидала сукні й бігала лісом вовчицею. Вила так, що зорі в річці дрижали. А як сходило сонце — знову ставала жінкою, гуляла цим садом, квіти вирощувала, що й серед зими цвіли.

Вона зробила паузу, пильно дивлячись на мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи не злякаюся я.

— Подейкують, пані, що вкрала вона свого вовка в іншого клану, а потім згубила його. Кажуть — вбила. Бо була відьмою, а відьмі не пара — їй треба влада. Інші кажуть — померла вона від тоски, коли вовк пішов. Доживала тут віку в повній самоті, а замок з нею разом в'янув.

— І де вона тепер? — спитала я, відчуваючи, як по спині пробіг холод.

Хельга лише знизала плечима і відвернулася до вікна, де сад уже буяв кольорами, неможливими для цієї пори року.

— Хтозна. Кажуть, її душа досі тут, у стінах. А тепер ось... квіти знову просяться на світло. Мабуть, чекала вона на когось із кров'ю, що здатна цей замок відкрити.

Вона різко змінила тон, стаючи знову повсякденною прислугою. — Ой, розговорилася я з вами, пані, а в печі ще коржі досідають. Вам би відпочити, ви ще бліда після вчорашнього. А сад... сад хай розквітає, він же тепер ваш.

Хельга пішла геть, залишивши мене наодинці з цим видовищем.