8.1

Я потягнула за важку бронзову ручку, очікуючи, що двері відчиняться з легким скрипом, як це буває в старих будинках. Але двері навіть не здригнулися. Вони здавалися монолітним продовженням кам'яної стіни, позбавленими будь-яких щілин чи замкових щілин.

Я смикнула знову, вклавши в це всю силу, на яку була здатна. Ручка навіть не повернулася. Ніякого механізму, ніякого клацання — лише холодний, непохитний метал, що ніби насміхався з моїх зусиль.

— Пані, можливо, тут є інший вхід? — Марта, яка до цього моменту боязко тупцювала за моєю спиною, почала озиратися навколо.

Ми обійшли палац по периметру. Велична споруда виявилася неприступною фортецею. Жодних вікон на першому поверсі, жодних чорних ходів. Лише гладкі, витесані з темного граніту стіни, по яких у багатьох місцях плелися дивні, ледь помітні руни, що тьмяно пульсували в сутінках.

— Це якась помилка, — сказала я, відчуваючи, як всередині наростає тривога. — Лісс дала документи, які мають юридичну силу, але цей замок… він не визнає ключа.

Поки ми шукали хоч якийсь натяк на механізм, небо над горами стрімко темніло. За якихось десять хвилин піднявся колючий вітер, який почав шпурляти в нас першими пластівцями снігу. Гірська зима не терпить зволікань — вона приходить миттєво, перетворюючи все навколо на крижану пустелю.

— Пані, ми замерзнемо тут до ранку, — голос Марти тремтів. — Карета не проїде назад серпантином у таку хуртовину. Кучер сказав, що коні не підуть далі, вони відчувають недобре.

Я знову підійшла до центрального входу і вдарила долонею по дверях.

— Відчини! — крикнула я, сама не знаючи, до кого звертаюся — до будівлі чи до тих, хто залишив мені цей «подарунок».

Гул у підземеллі, який я чула раніше, раптом припинився, змінившись на зловісну тишу. Сніг почав падати густішими пластівцями, засипаючи доріжку і ховаючи під собою наші сліди. Маєток височів над нами, наче незворушний суддя, ігноруючи наші спроби увійти.

Я відчула, як від морозу пальці почали втрачати чутливість. Я знову вхопилася за бронзову ручку, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, хоч якийсь важіль. Метал був настільки крижаним, що шкіра на долоні миттєво примерзла до нього. Різко смикнувши руку, я відчула гострий біль — бронзова обробка, прикрашена химерними візерунками, виявилася на диво гострою.

Я глянула на долоню: з глибокого порізу на пальці виступила яскраво-червона крапля крові. Вона повільно потекла по руці, прямо до металевої поверхні дверей, і зірвалася вниз, упавши точно на бронзову ручку.

У ту ж мить повітря навколо нас наелектризувалося. Руни на гранітних стінах спалахнули сліпучим синім світлом, від якого довелося заплющити очі. Глухий удар прокотився землею, наче хтось із величезною силою вдарив у велетенський гонг глибоко під ногами.

Двері здригнулися. Метал під моєю долонею почав дивно вібрувати, наче він був не бронзою, а живою плоттю, що прокидається від довгого сну.

— Пані… — Марта відступила на крок, з острахом дивлячись, як двері починають повільно, з важким гуркотом, відсуватися всередину, відкриваючи чорний зів передпокою, звідки повіяло не теплом, а чимось древнім і затхлим.

Я стояла перед відчиненим входом, тримаючи порізану руку біля грудей.

Зробила крок і знепритомніла.