7 Альфа на дорозі не валяється

Минуло кілька годин після принизливої сцени біля храму, але в грудях усе ще пекло, наче я проковтнула розпечене вугілля. Еліза, моя єдина подруга, яка не здригнулася, бачачи моє нове «я», гарячково збирала мої речі в напівпорожній дорожній скринь.

— Я їду з тобою, — заявила вона, втискаючи мої флакони з алхімічними реагентами в куток валізи. — Ти в горах збожеволієш від тиші, а в «Срібних витоках» напевно водяться привиди, які теж потребують хорошої компанії.

Я відклала вбік свій дорожній капшук. Він був важким — відчутно важчим, ніж мав би бути.

— Елізо, ні, — я злегка торкнулася її руки. — Я маю гроші. За ці роки, поки Марк грався у великого мага, я вела бухгалтерію. Десь вдалося приховати частину прибутку від невеликого контракту, десь вибила знижку у постачальників, залишаючи різницю собі. Я збирала це дітям, на їхнє майбутнє. Думала, їм знадобиться старт, коли вони виростуть. Але тепер... — я згадала холодні, сповнені презирства очі моєї доньки, коли вона вичитувала мене за «недалекоглядність». — Тепер ці гроші — мій квиток у нормальне життя. Я впораюся сама.

— Ти все одно не поїдеш одна! — не вгамовувала вона, але в цей момент до кімнати увірвалася служниця з білим, як крейда, обличчям.

— Пані Елізо! Справи в маєтку... там приїхали брати, вимагають негайної розмови щодо спадщини! Вони розносять вітальню!

Еліза заклякла. Вона кинула на мене вибачливий погляд, у якому було стільки розпачу, що я зрозуміла — її родинні чвари не допустять ніяких подорожей у гори найближчим часом.

— Чорт забирай, — вилаялася вона. — Саро, я...

— Їдь додому, — я обійняла її, відчуваючи міцний запах її парфумів, такий далекий від холодного гірського повітря, що чекало на мене попереду. — У мене є кучер, є вірна покоївка Марта, яка не ставить зайвих питань, і в мене є план.

Я виїхала з міста в сутінках. Дорога до гір була довгою, і хоча я планувала скористатися стаціонарним порталом на поштовому тракті, щоб скоротити шлях, реальність виявилася прозаїчнішою: черга з охочих виїхати зі столиці, яка була не так далеко від містечка де я зупинилась, розтяглася на кілометри. Портальна станція працювала в режимі «один пропуск на пів години», а настрій у натовпі нагадував порохову бочку.

— Пані, ви будете обідати? — Марта, моя тиха покоївка, вказала на вивіску придорожнього трактиру «Підкова та вовк».

Іронія назви змусила мене посміхнутися. Я вийшла з карети, кутаючись у дорожній плащ. Трактир був забитий під зав’язку: торговці, найманці, дрібні аристократи, що тікали від столичної спеки. Запах смаженого м’яса, дешевого елю та кінського поту заповнював залу.

Я знайшла столик у кутку, де було найменше світла. Замовила юшку і шматок хліба, відчуваючи, як втомлене тіло нарешті розслаблюється. Поруч, за сусіднім столом, сиділи двоє чоловіків у потертих плащах, які надто голосно обговорювали останні новини.

— Кажуть, алхімік Марк Римз зовсім з’їхав з глузду, — гудів один з них, колупаючи ножем у зубах. — Виставив дружину на вулицю, начебто вона йому заважала "вовка" пробуджувати. А тепер, кажуть, у нього на мануфактурі повний розгардіяш. Продукція псується, клієнти тікають.

— Та він сам винен, — відгукнувся другий. — Дружина його була головою всієї справи, а він думав, що це магія працює. Тепер от вихваляється новою кралечкою. Тільки та кралечка, кажуть, вміє тільки гроші витрачати.

Я зробила ковток вина, приховуючи посмішку за обідком келиха. Вони навіть не дивилися в мій бік. Для них я була просто черговою подорожньою, яка закуталася у вуаль від дорожнього пилу.

— Пані, — Марта нахилилася до мене, — черга до порталу посунеться не раніше світанку. Може, ви візьмете кімнату? Поки ви тут, я подбаю про речі.

Я подивилася на натовп. Втомлені обличчя, розмови про невдачі Марка, про мої "непотрібні" прикраси, які я залишила на столику в його кабінеті. У кишені мого плаща лежав документ на «Срібні витоки».

— Беремо кімнату, Марто, — сказала я, підводячись. — А завтра, на світанку, ми відправимося туди, де нікому немає діла до того, чий я "актив" і чи достатньо я "свіжа кров" для чийогось вовка.

Я піднялася сходами на другий поверх. Кожна сходинка скрипіла, але це був звук мого власного шляху. В номері було холодно, але я заснула миттєво, вперше за двадцять років не перевіряючи, чи зачинені двері лабораторії і чи не забув Марк вимкнути пальники. Уві сні мені не снилися гори. Мені снилася свобода, від якої в реальності ставало навіть трохи страшно.