6 Зняття міток

Недільний ранок зустрів нас пронизливим холодом, але в повітрі вже пахло весною. Храм стояв на пагорбі, величний і мовчазний, обіцяючи розірвати зв’язок, який колись здавався вічним. Я закрила обличчя густою чорною вуаллю — не через жалобу, а щоб Марк не побачив, як змінилося моє обличчя. Нехай це буде моїм маленьким тріумфом.

Марк уже чекав біля сходів. Він виглядав змученим: очі запали, на підборідді — щетина, а в рухах не було колишньої впевненості. Коли він помітив мене, то одразу кинувся назустріч, і на його обличчі замість полегшення заграв гнів.

— Ну що, задоволена? — гаркнув він, зупиняючись за крок від мене. Його голос був хрипким, сповненим роздратування. — Вирішила розіграти драму перед усім містом?

Я зупинилася, здивовано дивлячись на нього крізь сітку вуалі. — Марку, про що ти?

— Не роби з себе святу! — він розмахував руками, привертаючи увагу перехожих. — Я дав тобі все! Запропонував залишитися під моїм дахом, забезпечив утримання, надав можливість жити безбідно... А ти? Ти побігла до Томаса нити про "злого чоловіка"! Як ти могла влізти в нашу чоловічу дружбу, Сара? Він — мій найкращий друг, а тепер ми навіть не розмовляємо через твої істерики!

Люди довкола почали зупинятися. Хтось шепотівся, вказуючи на нас пальцями. Марк, здавалося, був у стані справжнього афекту. Його обличчя почервоніло, вени на скронях здулися.

— Ти звинуватила мене в усіх смертних гріхах, наговорила йому бозна-чого, — продовжував він, переходячи майже на крик. — Твоя гординя тебе колись знищить! Ти думаєш, що в цих горах, у напіврозваленому маєтку, ти зможеш прожити хоч місяць? Подивися на себе — ти тендітна, ти звикла до затишку моєї лабораторії. Ти приповзеш назад, Сара. Будеш благати пробачення за свою ганебну поведінку, за те, що зганьбила моє ім’я, але тоді вже буде пізно!

Я стояла нерухомо, слухаючи цей потік маячні. Кожне слово було просякнуте його егоцентризмом. Він навіть не допускав думки, що Томас міг просто мати власну совість. Йому легше було повірити, що я — підступна інтриганка, ніж визнати власну ницість.

— Ти закінчив? — мій голос прозвучав напрочуд тихо, але Марк здригнувся, ніби від удару.

— Ти ще смієш огризатися?! — вигукнув він, зробивши крок до мене. Його очі шукали моїх під вуаллю, але я тримала голову рівно. — Ти — ніхто без мого імені! Затям це!

Я відчула, як всередині мене, десь за грудиною, щось знову здригнулося.

Від його несправедливості в грудях розливався такий пекучий біль, що дихати ставало неможливо. Хотілося закричати, але горло здавило зашморгом. Він бачив у моєму мовчанні підлість, хоча насправді я просто не знала, як пояснити людині, що вже давно стала чужою, що все, що в нього руйнується — це результат його власного вибору.

— Я нічого не казала, Марку... — мій голос тремтів, ламаючись на кожному складі. Я притиснула вільну руку до грудей, де біль був фізичним, майже ядучим. — Ти навіть не хочеш слухати...

Він зробив ще крок, перейшовши останню межу, і в його очах я побачила холодну жорстокість, якої раніше ніколи не помічала.

— І щоб ти знала, — додав він, нахиляючись зовсім близько, так, що я відчула запах його парфумів, запах іншого життя. — Про дітей забудь. Ти нічого не отримаєш. Вони залишаються зі мною. Ти — просто матір, яка покинула власну сім'ю заради якихось примарних мрій. Ти не побачиш їх, поки не вибачишся і не приповзеш до мене на колінах.

Ці слова вбили в мені все. Серце, що щойно ще відчувало легкість, тепер наче вкрилося кригою. Він забирав у мене найдорожче. Забирав можливість навіть підійти до них.

Я відчула, як під вуаллю до очей підкочуються сльози. Гарячі, пекучі, вони застилали зір, але я вперто не піднімала тканину. Нехай він думає, що я просто злякалася, нехай думає, що його погрози спрацювали.

Я стояла перед храмом, мов привид, і всередині мене все волало від розпачу. Я любила його двадцять років. Я віддала йому свою молодість, свій талант, свою вірність. А він зараз розтоптав це все, навіть не озирнувшись.

— Марку... — я ледь чутно схлипнула, намагаючись втриматися на ногах. — Як ти можеш... бути таким...

— Досить! — він різко розвернувся, не бажаючи навіть чути мого болю. — Заходь у храм. Зробимо це швидко. Я не маю часу на твої сльози.

Я повільно зробила перший крок до дверей храму, і кожен рух давався з неймовірними зусиллями.