4.1

Я важко осіла на стілець, відчуваючи, як пульсація в скронях вщухає, залишаючи по собі дивне, майже п’янке відчуття легкості. Золотисте світло, що на мить здалося мені вовчою аурою, розвіялося, наче звичайний сонячний зайчик на стіні.

Еліза обережно підійшла ближче, вдивляючись у моє обличчя.

— Саро? Ти... ти що, щойно ричала? — вона схилила голову набік, її очі округлилися від подиву. — Ти виглядала так, ніби ось-ось розірвеш цей стіл навпіл.

Я моргнула, намагаючись відновити дихання. Руки тремтіли, але жодних кігтів чи хутра не було. Звичайні руки. Трохи втомлені, трохи в шрамах від алхімічних опіків, але мої власні.

— Мені здалося, — прошепотіла я, відчуваючи, як до обличчя приливає кров. — Просто побічний ефект. Зілля... воно дуже концентроване. Мабуть, у мене просто запаморочилося в голові, і я вигадала собі казна-що. Ти ж знаєш, як це буває: нерви, втома, очікування дива.

Еліза недовірливо хмикнула, але, підійшовши ближче, раптом завмерла. Вона простягнула руку і торкнулася моєї щоки, проводячи пальцем по шкірі, де ще вчора була ледь помітна мімічна зморшка біля кутика ока.

— Саро... — її голос здригнувся. — Подивися в дзеркало.

Я повільно підвелася і підійшла до старого, трохи поїденого часом дзеркала в передпокої. Те, що я побачила, змусило мене затнутися.

З дзеркала на мене дивилася жінка років двадцяти п'яти. Обличчя виглядало свіжим, шкіра сяяла тим особливим матовим блиском, який буває лише в молодості, а втома, що роками карбувала тіні під моїми очима, просто випарувалася. Навіть волосся — зазвичай тьмяне від постійного клопоту — виглядало густішим і яскравішим.

— Ого, — видихнула я, торкаючись свого гладенького чола. — Працює. Справді працює.

— Це не просто «працює», — Еліза крутилася навколо мене, наче роздивлялася дорогоцінний камінь. — Ти виглядаєш так, ніби скинула цілу епоху. Саро, якщо Марк побачить тебе такою...

Я різко повернулася до неї, і в мені на мить знову здригнулося те дивне, гостре відчуття — наче всередині мене справді щось прокинулося, але я рішуче запхнула це почуття подалі, засунула глибоко в підсвідомість. Ні. Це просто алхімія. Чиста хімія та інгредієнти. Ніякої магії, ніяких вовків.

— Марк не побачить, — відрізала я, відчуваючи, як у грудях стає твердо і спокійно. — Він шукав «молоду вовчицю» з «чистою кров’ю», щоб пробудити свого вовка. Що ж, тепер у нього буде Лісс. А я... я буду просто Сарою. Тільки тепер — дуже молодою і дуже вільниою Сарою.

Я підійшла до столу, де стояла друга склянка. Тепер, коли ефект став очевидним, я відчула приплив справжнього, чистого задоволення.

— Допивай, Елізо, — я подала їй склянку з чаєм, що залишився. — Сьогодні ми святкуємо. Бо завтра нам потрібно зустрітися з повіреним і обговорити, скільки саме коштує двадцять років мого життя, проведеного в тіні людини, яка так і не навчилася бачити справжні скарби, що стоять прямо перед ним.

Я посміхнулася своєму відображенню. Вовк мовчав.

***

Зустріч відбулася в невеликому приватному кабінеті придорожнього готелю, де пахло міцною кавою та пилом. На столі лежали папери, натягнуті, як струни, а атмосфера була наелектризована сильніше, ніж перед грозою.

Навпроти нас сидів пан Вілсон — наш родинний адвокат, якого я колись вибирала особисто, бо він був єдиним, хто не боявся підписувати документи без зайвих питань. Зараз він виглядав так, ніби волів би провалитися крізь підлогу, ніж зустрітися зі мною поглядом. Поруч із ним — суворий повірений, якого найняла Еліза. Цей чоловік, на відміну від Вілсона, був як акула: гострий, мовчазний і з дуже дорогим годинником.

Двері відчинилися. Я очікувала побачити Марка. Навіть готувала в голові вбивчий коментар про те, як швидко він навчився ховатися за чужими спинами.

Але в кімнату увійшла Лісс.

Вона виглядала бездоганно: шовкова сукня, дорога шаль і той самий самовпевнений блиск в очах, який так пасує молодим нареченим. Вона сіла за стіл, кинула на стіл довіреність і обвела кімнату поглядом, наче вчителька, що прийшла виставити оцінки двієчникам.

— Марк не зміг прийти, — почала вона, злегка посміхаючись. — У нього важливі справи на мануфактурі. Він передав мені повноваження вирішити... технічні питання нашого розлучення.

Вілсон зніяковіло кашлянув у кулак, не піднімаючи очей від паперів.

— Лісс, — мій голос пролунав спокійно і трохи вище, ніж зазвичай. Я відчула, як вона застигла, розглядаючи моє обличчя. Її впевненість на мить похитнулася — вона явно не очікувала, що я виглядатиму так, ніби вчора повернулася з відпустки на морі, а не з попелища власного шлюбу. — Я не пригадую, щоб Марк повідомляв, що моїми справами займатиметься нова "господиня" дому.

— Тепер я займаюся всім, що стосується фінансів Марка, — Лісс підняла підборіддя, намагаючись повернути собі перевагу. — І давай не будемо витрачати час. Ми підготували відступні. Ти отримуєш суму, достатню для гідного життя, і більше ніколи не турбуєш нас.

Наш повірений перехопив ініціативу, навіть не глянувши на мене: — Гідне життя? Згідно з описом активів, пані Сара має право на половину мануфактури, враховуючи її внесок у розробку алхімічних формул за останні двадцять років. Ми вимагаємо повного аудиту компанії.

Лісс сміхнулася — тонко, по-дівочому. — Формул? Усі патенти зареєстровані на Марка. Саро, не сміши мене. Ти була просто асистентом.

Я сперлася на спинку стільця, відчуваючи, як всередині мене, попри все, стає дивно спокійно. Вілсон нарешті підняв на мене очі, і в них я прочитала чисте, майже дитяче благання: «Саро, просто підпиши, не починай це».

— Вілсоне, — тихо сказала я, дивлячись прямо на нього. — Пам'ятаєш, хто саме підписував договори з постачальниками, коли Марк був надто зайнятий своїми "пробудженнями"? Хто ставив підписи в реєстрах, поки він вибухав власну лабораторію?

Адвокат зблід і почав перебирати папери швидше, ніж належало професіоналу. Лісс насупилася.