4 Еліксир

Дорога до Елізи зайняла три дні, і весь цей час я відчувала себе так, ніби з мене зняли невидиму важку броню. Еліза зустріла мене на порозі свого будинку на узбережжі — вітряна, яскрава, з волоссям, що постійно вибивалося з-під хустки. Вона не стала читати мені лекцій про кланову честь чи шлюбні угоди. Вона просто налила вина, вислухала мою історію і, вислухавши, розбила келих об підлогу.

— Марк — ідіот, — резюмувала вона, витираючи стіл. — Але він платитиме. Знайдемо найзубастішого повіреного в місті, поки він ще не офіційно одружений. Витрусимо з нього все, Саро. До останньої мідяка за твої двадцять років "безкоштовного" рабства.

— Мені б просто почати життя спочатку, — зітхнула я, дивлячись у дзеркало в передпокої. — Але куди там... Мені тридцять вісім. Без вовчого ресурсу, без клану. Це вже, знаєш, початок осені. Обличчя втомлене, очі не ті...

Еліза пирхнула, оглянувши мене з ніг до голови. — Ой, не сміши мої підбори. Ти виглядаєш краще за половину молодиць у клані, які лише й знають, що фарбуватися.

Я лише гірко посміхнулася. Вдячність за її гостинність тиснула на плечі. Вона прийняла мене, коли я була ніким. Я повинна була якось віддячити.

— Елізо, я все життя провела в лабораторії, — сказала я, згадавши свої таємні запаси. — У мене залишилися інгредієнти. Я зроблю для тебе дещо особливе. Омолоджуючий еліксир. Не такий, як продає Марк — дутий і з ефектом плацебо, — а справжній.

У мене майже не було магічного ресурсу, але знання були. Я перетворила кухню Елізи на алхімічну лабораторію. Це був мій шедевр: концентрована енергія життєвих сил, ледь помітне сяйво в колбі. Останній штрих — остання крапля сироватки, яку я берегла "на крайній випадок". Зілля в склянці злегка забриніло, випускаючи солодкий аромат гірських трав.

На столі стояли дві ідентичні склянки: одна з еліксиром, інша — з холодним чаєм, який я приготувала, щоб змити післясмак гіркоти.

Я була виснажена після безсонної ночі роботи. Голова йшла обертом, а в очах пливли кола. Хтось гучно постукав у двері — напевно, сусідка прийшла з питаннями про "дивні запахи". Я роздратовано хмикнула, швидко схопила найближчу склянку і зробила жадібний ковток, щоб заспокоїти нерви.

Смак був неймовірним — теплим, іскристим, наче сонце в рідкому вигляді. Я випила половину, перш ніж зрозуміла: щось не так. По кімнаті розплився дивний золотавий туман.

Я подивилася на стіл. Поруч стояла ще одна, точнісінько така ж склянка. Недоторкана.

— О, ні... — прошепотіла я, відчуваючи, як всередині мене починає вирувати не просто тепло, а справжня пожежа.

У склянці в моїй руці було не зілля для Елізи. Це був мій еліксир. І зараз половина цієї вибухової суміші стрімко розчинялася в моїй крові, яка вже давно забула, що таке справжня магічна стимуляція.

Еліза зайшла в кухню, побачила мене, що застигла з напівпорожньою склянкою, і її очі округлилися. — Саро? Ти що, випила це сама?!

Я хотіла відповісти, але замість слів з моїх вуст вирвався дивний звук, схожий на тихий рик. Мої пальці, що до цього тремтіли від втоми, раптом стиснулися так, що дерев’яна стільниця під ними тріснула.

Я важко осіла на стілець, відчуваючи, як пульсація в скронях вщухає, залишаючи по собі дивне, майже п’янке відчуття легкості. Золотисте світло, що на мить здалося мені вовчою аурою, розвіялося, наче звичайний сонячний зайчик на стіні.

Еліза обережно підійшла ближче, вдивляючись у моє обличчя.

— Саро? Ти... ти що, щойно ричала? — вона схилила голову набік, її очі округлилися від подиву. — Ти виглядала так, ніби ось-ось розірвеш цей стіл навпіл.

Я моргнула, намагаючись відновити дихання. Руки тремтіли, але жодних кігтів чи хутра не було. Звичайні руки. Трохи втомлені, трохи в шрамах від алхімічних опіків, але мої власні.

— Мені здалося, — прошепотіла я, відчуваючи, як до обличчя приливає кров. — Просто побічний ефект. Зілля... воно дуже концентроване. Мабуть, у мене просто запаморочилося в голові, і я вигадала собі казна-що. Ти ж знаєш, як це буває: нерви, втома, очікування дива.

Еліза недовірливо хмикнула, але, підійшовши ближче, раптом завмерла. Вона простягнула руку і торкнулася моєї щоки, проводячи пальцем по шкірі, де ще вчора була ледь помітна мімічна зморшка біля кутика ока.

— Саро... — її голос здригнувся. — Подивися в дзеркало.

Я повільно підвелася і підійшла до старого, трохи поїденого часом дзеркала в передпокої. Те, що я побачила, змусило мене затнутися.

З дзеркала на мене дивилася жінка років двадцяти п'яти. Обличчя виглядало свіжим, шкіра сяяла тим особливим матовим блиском, який буває лише в молодості, а втома, що роками карбувала тіні під моїми очима, просто випарувалася. Навіть волосся — зазвичай тьмяне від постійного клопоту — виглядало густішим і яскравішим.

— Ого, — видихнула я, торкаючись свого гладенького чола. — Працює. Справді працює.

— Це не просто «працює», — Еліза крутилася навколо мене, наче роздивлялася дорогоцінний камінь. — Ти виглядаєш так, ніби скинула цілу епоху. Саро, якщо Марк побачить тебе такою...

Я різко повернулася до неї, і в мені на мить знову здригнулося те дивне, гостре відчуття — наче всередині мене справді щось прокинулося, але я рішуче запхнула це почуття подалі, засунула глибоко в підсвідомість. Ні. Це просто алхімія. Чиста хімія та інгредієнти. Ніякої магії, ніяких вовків.

— Марк не побачить, — відрізала я, відчуваючи, як у грудях стає твердо і спокійно. — Він шукав «молоду вовчицю» з «чистою кров’ю», щоб пробудити свого вовка. Що ж, тепер у нього буде Лісс. А я... я буду просто Сарою. Тільки тепер — дуже молодою і дуже вільниою Сарою.

Я підійшла до столу, де стояла друга склянка. Тепер, коли ефект став очевидним, я відчула приплив справжнього, чистого задоволення.

— Допивай, Елізо, — я подала їй склянку з чаєм, що залишився. — Сьогодні ми святкуємо. Бо завтра нам потрібно зустрітися з повіреним і обговорити, скільки саме коштує двадцять років мого життя, проведеного в тіні людини, яка так і не навчилася бачити справжні скарби, що стоять прямо перед ним.