2 Довга ніч

Марк відштовхує мою руку, його обличчя на мить спотворюється від люті, яку він ледь стримує під маскою гостинності.

— Сара, досить, — цідить він крізь зуби, озираючись, чи не почули нас старійшини. — Завтра. Ми обговоримо все завтра. Умови, розлучення, майбутнє дітей — усе. Але зараз ти припиниш цей фарс. Не змушуй мене приймати жорсткіші заходи при гостях.

Він повертається до Лісс, і я бачу, як він одразу «вмикає» чарівність, ніби всього цього діалогу не існувало. Ця подвійність — це знущання. Я більше не можу дихати цим повітрям, просякнутим фальшю, ароматами дорогих вин та чужим, самовпевненим сміхом. Я розвертаюся і йду. Мої кроки виходять надто гучними в цій святковій метушні, але мені байдуже.

Я замикаюся у наших покоях, і стіни, які я вважала своїми, тепер тиснуть на мене, наче склеп. Руки тремтять, коли я хапаю саквояж. Складаю сукні, які він мені дарував. Книги з алхімії, в які я вписувала власні правки, щоб його зілля працювали краще. Я не можу чекати ранку. Не можу чекати, поки він прийде сюди і почне торгуватися за моїх дітей, як за мішки з зерном.

— Мамо?

Я здригаюся і різко повертаюся. У дверях стоїть Дерек. Мій син. Міцний, з поглядом, що вже не дитячий, а холодний і важкий — погляд справжнього вовка. Він не допомагає мені складати речі. Він просто стоїть, спершись на одвірок, і дивиться на мій саквояж з неприхованим осудом.

— Ти збираєшся піти? — голос сина звучить низько, майже загрозливо. — Ти справді думаєш, що це гарна ідея? В такий вечір?

— Дереку, твій батько... він зраджує нас усіх, — я намагаюся вкласти в ці слова весь біль, що розриває мене, але він навіть не кліпає.

— Він робить те, що має зробити, — холодно перебиває Дерек. — Ти ж бачиш, як справи на мануфактурі. Батько вивів нас на новий рівень, але без підтримки клану Ліам нас просто розчавлять. Його вовк не прокинувся, так, це проблема. Але він знайшов спосіб виправити це для сім’ї. Він дбає про нас.

Я застигаю з сорочкою в руках. — Ти знав?

— Звісно, я знав, — він заходить у кімнату, наближаючись до мене. — Він готував мене до цього. А твій демарш, твої натяки про «колби та еліксири» при старійшинах — це лише провокація. Ти граєш на його нервах, мамо. Ти хочеш зробити його слабким, хочеш показати, що він не контролює ситуацію. Але ти лише шкодиш собі.

— Дереку, ти не розумієш… — я роблю крок до нього, намагаючись доторкнутися до його плеча, але він відхиляється, ніби від вогню.

— Це ти не розумієш, — відрізає він. — Якщо ти зараз підеш, ти станеш ізгоєм. У тебе не буде ні статусу, ні засобів до існування. Ти станеш плямою на нашій репутації. Залишайся. Будь розумною. Прийми ці умови, які він запропонує завтра, і живи далі. Не треба влаштовувати цей цирк із втечею. Це слабкість.

Його слова ранять сильніше, ніж зрада чоловіка. Я дивлюся на власного сина і бачу в його очах не любов, а холодну логіку клану, яка вже встигла випалити в ньому все людяне. Він став таким, як Марк. Він став інструментом.

— Тобто ти обираєш його бік? — тихо питаю я, відчуваючи, як у серці остаточно гасне останній вогник надії на порятунок сім’ї в тому вигляді, в якому я її знала.

— Я обираю майбутнє, мамо, — відповідає він, не опускаючи очей. — А ти зараз намагаєшся його зруйнувати. Не виходь із цієї кімнати. Це прохання.

Він розвертається і виходить, залишаючи мене в тиші, де кожен звук — це удар мого власного серця. Я стою посеред кімнати, і вперше за двадцять років я відчуваю себе по-справжньому самотньою.

***

Опівночі двері відчиняються без стуку. Марк входить у кімнату, і перше, що я відчуваю — не запах його звичного лавандового розчину чи старої шкіри робочого столу. Від нього віє терпким, солодким ароматом квітів, які носить Лісс. Це запах чужого дому, запах моєї заміни.

Він навіть не намагається його приховати. Навпаки, він сідає на край нашого ліжка — мого ліжка, яке ми ділили двадцять років — і починає розповідати. Його голос м’який, майже заколисуючий. Він описує її молодість, її вроду, те, як вона дивиться на нього з благоговінням. «Ти маєш зрозуміти, Саро, — каже він, — це мій останній шанс стати повноцінним. Вона не просто дружина, вона — ключ до моєї долі».

Я слухаю, і всередині мене все перетворюється на попіл. Кожне слово — це ще один цвях у труну нашого шлюбу.

— Я хочу, щоб ти залишилася, — раптом каже він. — Не як дружина, звісно. Але ти — частина цього дому. Залишайся як... приживалка. Я забезпечу тобі утримання, окремі покої. Тобі не доведеться ні про що турбуватися. Ти зможеш і далі допомагати мені в лабораторії.

Я дивлюся на нього, і в моїй голові чітко вимальовується картина того, навіщо йому це насправді. Він не хоче, щоб я пішла, бо він безпорадний без моїх рук у своїй алхімії. Він боїться, що без моїх знань та мого досвіду його мануфактура похитнеться. Він хоче тримати мене під рукою — зручну, перевірену, безмовну помічницю, яка знає кожен його секрет, але не має права голосу. Він хоче прикувати мене до цього будинку кайданами "благодійності", щоб я навіки залишилася тінню в його новій, блискучій сім'ї.

— Я не залишуся, Марку, — кажу я, і мій голос звучить напрочуд спокійно. — У цьому домі для мене більше немає місця.

— Ти егоїстка, — випльовує він, і в його очах спалахує справжній гнів, маска доброзичливості тріскається. — Твоя гординя засліплює тебе! Я пропоную тобі безпеку, комфорт, життя, про яке багато хто мріє, а ти влаштовуєш драму через свої принципи.

Я дивлюся на нього, і мені хочеться засміятися. Його егоїзм такий великий, що він навіть не помічає власного цинізму. Я більше не хочу витрачати сили на суперечки.

— Досить, — перебиваю я його. — Якщо ми розходимось, то зробимо це швидко. Я не хочу більше бачити тебе і не хочу повертатися до цієї розмови. Єдине, що мене цікавить — це наші діти. Моя частка в мануфактурі має бути розподілена між ними. Повністю. Вона повинна належати їм, а не тобі чи твоїй новій дружині.