1

Пульс пришвидшився. Тук-тук-тук, серце як маленький метелик крильцями б’ється по ребрах. Давно треба спати. Сопе собі мирно Ніна з будуару, сопе левретка Жужу, ледь скиглячи уві сні. Тільки Серафима лежала в ліжку, відчуваючи незвичний холод в ногах.

Дівчина встала, вслухаючись то  в завивання вітру за вікнами, то в скрип старого будинку. Скільки разів казала батьку кухарка Мотрина, що треба не скупитися на новий дах, та графу на все було начхати. Зимою він забирав доньку в місто, де влаштовували посиденьки і бали. А літом його влаштовував будинок і захаращений сад, більше схожий на ліс, обвитий хмелем в непролазні нетрі. 

От і зараз граф Ясинський поїхав на осінню ярмарку, повіз урожай, а за кілька днів доведеться пакувати скрині, щоб переїздити в місто.

Тільки цієї осені Серафима нікуди їхати не хотіла. Всьому виною - Лука. Він дав зрозуміти, що в місто повертатися йому не можна. Як знала Серафима у Луки були проблеми – невдала дуель...

При думці про коханого до щік прилив жар. Лиш день тому він перетнув межу, і зірвав її перший поцілунок. Його холодні пальці викресали іскри на її шкірі й обпікали навіть через мереживні рукавички. А чіткий профіль і воєнна виправка кипятили кров, від одного погляду на Луку Серафима втрачала розум. Аристократична блідість, чеканні вилиці і погляд очей з під чорних, як соболі брів, не залишали недосвідченій панночці жодних шансів.

Серафима встала і пройшлась спальнею. Пічка ніби ще не встигла вихолонути і від її округло боку ще йшло тепло. У сусіда поміщика Плетньова замість прикрашених кахлями плит давно одні каміни, як в Європі...

По ногах долівкою зметнувся холод. Серафима затеплила вогник на свічці від маленької жаринки. Жовте світло колами розганяло темряву, роблячи навколишні тіні зловісними і чужими.

Кілька кроків і в будуарі видніється силует втомленої за день Ніни. Казала Серафима їй йти спати в кімнату для прислуги, та покоївка залишилась ближче до хазяйки. Чи то від солідарності, чи теж лячно. Одні на великий будинок – конюх Степан умчав в село, де його дружина народжувала первістка.

Дівчина тихо пройшла  повз покоївку. Та навіть не шелохнулась.

Куди йде – сама не знала. Тягнуло просто вперед, повітря відчутно стало прохолоднішим, так, що нагрітий тілом межи грудей ажурний кулон, матусин передсмертний подарунок, ніби пік шкіру.

В коридорі Серафима принишкла, сховала долонею вогник. В дальньому віконці на тлі місячного світла щось миготіло – чи кажан припав до скла, чи великий нічний метелик.

В тиші гулко стукнули двері десь в низу. Чи не Степан повернувся? Дівчина зробила кілька кроків по сходах вниз, і вклякла, прислухаючись до дзвінкої, до шуму в вухах, тиші. Панночка, графська донька, й біжить розхристана кудись, відразу стало соромно. Вона міцніше зав’язала пеньюар, ховаючи тіло від випадкового погляду прислуги.

І вже спокійніше, поступово як і належить господині зійшла на перший поверх. Тиша. Не чутно кроків по будинку. Конюх би зайшов з чорного входу і облаштувався на кухні. Але звідти не прибовалось і промінчика світла.

В парадні двері знову ледь чутно стукнуло, так, що Серафима підстрибнула на місці, вся підібралась від переляку, і стиснула до хрусту в суглобах пальці. Вона навіть дихати перестала. Крапля воску залишила опік на ніжній шкірі рук.

А раптом там Лука, дізнався, що батечка немає вдома і прийшов? Повітря повільно покинуло легені, губи торкнула розгублена посмішка. Впустити, чи вдати що вже заснула? Але ж вона не спить. Серафима пом’ялась на місці, і зробила ще кілька кроків до дверей.

- Лука? – прошепотіла в шпаринку.

- Шшш, - у відповідь засвистів вітер, обдало холодом ніс і губи. І теж пошепки. – Впусти...

Чомусь здавалось, що то коханий. Кому б іще опівночі стояти під її дверима і шепотіти ніби змовник? Закріпила свічку в свічнику і неслухняними руками підняла клямку. Двері відчинились рвучко, являючи завірюху метеликів, чорних, немов жирні клапті попелу від згарища, вони бились об поріг, миготіли, змінювали форму, сплітаючись в силуети химерних істот і примар.

- Лука? – вже голосніше в порожнечу за порогом запитала Серафима, відступаючи на крок.

Метелики опадали в світлі свічки, і перетворювались на хижу постать в людський зріст.

- Впусти, - шипіла істота, тягнучи руку до Серафими. Блиснули гострі, мов леза пазурі, що черкнули по пеньюару, розсікаючи мереживо, як шабля. Здавалось ще ледь-ледь і присне кров з роздертої плоті, але істота чи не могла, чи не хотіла шкодити дівчині. Серафима вклякла, не в силах рушити з місця. Ноги ніби налились свинцевою тяжкістю, прикипіли до порогу, вросли в землю, не даючи здвинутись бодай на п’ядь. А метелики бились об невидиму перепону, не проникаючи в будинок, і не полишаючи надії прорватись.

Бажання впустити невідомого було таким сильним, що скручувало нутрощі у вузол. Її рот вже відрився, щоб запросити, та в грудях стрельнуло пекучою стрілою, і Серафима ніби очунялась.

Почвара, чорна, ніби облита смолою, тягнула пазурі до Серафіминих грудей, довгі пальці зімкнулись на амулеті, зашкварчала плоть, вдарив в ніс, отрезвляючи дівчину, запах горілої плоті. 

Деревяні, неслухняні губи Серафими ворухнулись:

- Зайди, - сказала так тихо, що сама не почула. Але істота зреагувала миттєво, чорні метелики кинулись до Серафими дряпаючи тіло крігітними кігтиками.

- Тікай, - знайомий голос Луки вдарив по нервах, упав на дзеркальну поверхню чужих чар, розбиваючи ті на друзки, і Серафима ніби ожила, заметалась, не знаючи куди подітися.

Вітаємо на сторінках нової книги. Нехай вам буде трішки страшно, бо це ж геловінська історія. Додавайте книгу  в бібліотеки, щоб не пропустити оновлення. Підписуйтесь на сторінки Анна Пахомова та Кристина Асецька, щоб знати про цю історію більше.