Килина відчинила на другий стук. Лада поставила скриню в сінях і ще якийсь час стояла, зігнувши пальці так, наче тримала її за ручку. З кімнати пахло теплою вовною. На кілку, де висіла Петрова шапка, тепер сохла Яринина рукавиця. Килина сказала, що під лавою є місце, і підхопила скриню з другого кінця. Разом вони занесли її до кімнати. Килина посунула ногою кошик із дровами, і скриня стала під лавою так щільно, що назовні лишилася тільки ручка.
— Спить? — спитала Лада.
— Щойно крутилася. Носом до стіни лягла, то я подумала, що їй світло заважає. А вона веліла лишити.
Килина підняла лампу зі столу й пішла попереду. За вікном уже сіріли мокрі мотузки. Лада ледь не сказала, що можна почекати, поки розвидниться. Тоді пригадала, як Орися раз у раз переставляла пальці на поруччі. Вона, мабуть, тепер чує кожен тріск у печі. У меншій кімнаті Ярина лежала на боці, підібгавши коліна. Одна суха панчоха з’їхала з п’яти. Лада підтягла її вище й побачила, як дівчинка розплющила одне око.
— Я принесла, — сказала Лада.
Вона розгорнула на краю лежанки фартух. Горнятко лежало на боці в ямці між зав’язками. Ярина спершу торкнулася його денця, тоді сіла й просунула палець у вушко. Палець був тонкий, і горнятко вільно гойднулося.
— Ти відчиняла?
— З ярмарку. Мама була вдома. Сказала, що буде біля печі, якщо ти захочеш прийти.
Ярина ще трохи погойдала горнятко, тоді обхопила його обома руками й подала Ладі.
— Вона чула, як я гукала?
— Чула. Просила тобі сказати.
Ярина звісила ноги з лежанки й підсунула їх упритул одна до одної. На одній панчосі латка була збоку, на другій, де вночі вилізли пальці, тепер стягнувся вузлик. Хтось зашив дірку, поки дівчинка спала.
— А хто триматиме двері?
У відчинених дверях було видно Данилове плече. Він стояв при столі й повернув голову, почувши Ярину. Лада обернулася до нього.
— Потримаєш із цього боку?
— Потримаю, — відповів він. — Можу стати так, щоб ти бачила мою руку, — додав до Ярини.
— А коли ми вже будемо там?
— Дочекаюся Лади. Вона скаже, коли зачинити.
Дівчинка глянула на Ладу. Лада добре пам’ятала, як швидко рушила стулка на ярмарку. Досить було одного поштовху. Ярина тоді стояла від неї так близько, що могла чути, як вдарила об дерево клямка.
— Спочатку тільки відчиню, — сказала вона. — Ти побачиш маму. Як захочеш іти, підеш першою. Я за тобою.
Килина повернула лампу на стіл і подала Ярині чоботи. Дівчинка взула один і знайшла кінчик панчохи, що зібралася під п’ятою. Довелося зняти чобіт і розправити її рукою. Лада вже нахилилася допомогти, та Ярина простягла долоню до другого чобота, і Лада тільки підсунула його ближче.
У кімнаті Марко сидів спиною до печі. На столі біля нього лежала скоринка, а на коліні він тримав бурий чобіт. Спробував зігнути задник і залишив чобіт долі. Коли побачив горнятко, мовчки прибрав свій ослінчик від килимка. Лада попросила його поставити ослінчик при стіні, біля одвірка. Так Данило міг сісти з цього боку й діставати рукою до відчиненої стулки.
— На Гончарській хтось ще чекає, крім Орисі? — спитав Марко.
— Я бачила людей при криниці. Поговорю з ними, як заведу Ярину.
Данило поставив одну ногу біля ослінчика й примірявся рукою. Від стіни до стулки лишалося досить місця, щоб сісти й не загороджувати прохід. На килимку досі темніла волога пляма від води. Килина згорнула його й відклала до лави.
— Я з двору засув перевірила, — сказала вона. — Якщо постукають, спершу спитаю хто. Чужого сюди ніхто не заведе.
Ярина стояла ще біля лежанки. Звідти вона могла бачити двері в сіни й темну смужку під ними. Лада хотіла сказати, що це інші двері й інший двір. Натомість підійшла до столу, посунула лампу, щоб світло падало на одвірок, і повернулася до Ярини. Якщо в дівчинки виникне ще одне питання, часу вистачить і на нього.
Ярина принесла рукавицю з кілка. Натягла її на руку й розправила задовгий палець. Його прихопили двома свіжими стібками. Тепер він згинався посередині, наче там був ще один суглоб. Лада помітила, що дівчинка всміхнулася, коли рукавиця нарешті сіла як слід. Тоді Ярина підійшла до дверей і стала трохи осторонь.
Лада стисла вушко горнятка. Великим пальцем відчула ту нерівність, за яку звикла повертати його, коли пила. Правою рукою підняла клямку й потягла на себе. У кімнаті стало тихо. За стулкою біліли дві вузькі дошки ґанку. Між ними ще чорніла волога. Далі стояла лавка, на якій Орися лишала мокрі відра, і крізь прочинені двері в глибині ґанку було видно спину Орисі біля печі.
Лада відвела стулку. Данило перехопив її край із боку пральні. Він стояв так, що Ярина бачила і його пальці на дереві, і обидва чоботи на сухій підлозі. Лада відступила й покликала Орисю.
Орися повернулася на голос. У руках тримала дерев’яну дошку, обсипану борошном. Поставила її на лаву біля печі, змахнула борошно з долонь і вийшла на ґанок. Коли побачила дівчинку, спинилася. Пальці, якими вона щойно обтрушувала фартух, так і лишилися розчепірені.
— Ярино, — сказала вона.
Дівчинка зробила крок по кімнаті й стала коло порога. Дивилася спершу на материні руки, тоді на руку Данила. Лада бачила, як у рукавичці ворушиться палець. Хотілося дати їй свою долоню, та тоді Ярина, може, ступила б, аби тільки її не затримувати.
Орися сіла на лавку. Поруч із нею лежала вивернута хлібна торбинка. Вона посунула її, і для Ярини звільнилася половина лави.
— Тут ще тепло, — сказала Орися й поплескала долонею по дошці.
Ярина мовчала, і Лада вже подумала, що вона позадкує до лежанки. Та дівчинка подалася вперед і заговорила так стиха, що Орися мусила нахилитися з лавки.
— А якби я тепер гукнула, ти знову почула б?
— Чую й так, — сказала Орися. — У мене ось навіть піч чути.
Лада бачила, як Ярина почекала, поки трісне в печі, й усміхнулася трохи здивовано. Так само вона колись ховалася за діжкою, щоб почути, як Орися ще раз гукне її на вечерю, і вже тоді озивалася. Ярина озирнулася на Ладу.
#3610 в Любовні романи
#902 в Любовне фентезі
#1185 в Фентезі
#274 в Міське фентезі
Відредаговано: 19.11.2026