Поки відчинені двері

Розділ 2

— Спробую, — сказала Лада. — Я бачила твою маму. Вона добігла до сходів.

Ярина дивилася на неї, чекаючи решти. Лада згадала Орисину руку над поруччям. Якби вона зараз сказала, що мама була вже зовсім близько, дівчинка полічила б ті кроки й до ранку думала б, скільки з них можна було ще почекати.

— Ті двері я зачинила, бо вартовий уже збирався ступити на ґанок. До мами треба відчинити знову.

Вона досі сиділа навпочіпки. Килина торкнула її ліктем, щоб посунулася, і загорнула Ярині плечі в рушник. Дівчинка сховала в нього підборіддя.

— Є в мене сухі панчохи, — сказала Килина. — Тобі мої будуть мало не до пояса. Зате сухі.

Ярина зазирнула вниз, наче тільки тепер згадала про чоботи. Лада стягла з неї перший і підставила долоню під п’яту. Панчоха на ній змокла наскрізь. Килина присунула ослінчик до лави й підклала під чоботи ганчірку. З мокрої халяви викотився камінець. Ярина підняла його й поклала на край ослінчика.

— Рукавиця теж там упала? На ярмарку? — спитала Лада.

— На майданчику, коло гойдалки. Я зняла її, щоб допомогти Меланці зав’язати стрічку. Вона відразу побігла. Я її кликала, бо стрічка була крива. А тоді мама послала мене по сіль, і я забула.

Лада пригадала паперові кульки з пиріжками й ятку, під якою знайшла рукавицю. Між нею і гойдалкою було кілька кроків. Вода могла донести її до тенту за один дощ. Їй стало легше від того, що цю малу відстань іще можна було відміряти.

— Я б її повісила сушитися, — сказала Ярина. — Мама дозволяє на спинці стільця.

У Лади перед очима став той стілець. Орися сунула його від печі, коли збиралася сідати, і разом зі стільцем підтягала до себе все, що сохло на спинці. Якось витягла з-під сухого фартуха горнятко й дала Ладі, ще тепле від печі. Воно було трохи криве, з вушком, у яке пролазив тільки один палець. Орися сказала брати додому, бо з її чашок у Лади вічно лилося за комір.

Лада випросталася так хутко, що мало не перекинула ослінчик.

— Горнятко. Орисине горнятко в мене.

Ярина відразу витягла руки з рушника.

— Де?

Лада сягнула до кишені, хоч і знала, що там тільки ключ. На ярмарку вона пила з горнятка, поки люди перебирали на її столі клямки й завіси. Перед тим як іти на Гончарську, поклала його в скриню, між згорток клоччя й коробку цвяхів, щоб ніхто часом не зіпхнув зі столу. Ключ сунула до кишені. Так із ним і повернулася на ярмарок, де свій стіл обійшла широким колом, бо там було людно й вона хотіла розпитати пекарів.

— У скрині. Мені треба сходити по нього.

— Через ті самі ятки? — озвався Данило.

Він стояв біля дверей, крізь які вони прийшли. Коли Лада глянула в його бік, він зняв руку з ручки. Мокрий слід від долоні поволі тьмянів на дереві.

— Моя скриня під накриттям спілки, — сказала вона. — З іншого кінця.

За звичайних обставин Лада пішла б повз поміст. Саме звідти до костюмерні хтось ніс лампу, коли Данило зачиняв двері.

— Той вартовий знає твоє ім’я, — сказав Данило. — Може знати й де ти стояла.

Килина подала Ярині пару сухих панчіх і вказала, з якого боку в них латка. Поки дівчинка їх натягала, дверна ручка біля Данила опустилася. Він відступив. Килина всміхнулася й відсунула миску з-під простирадла, звільняючи килимок.

У дверях стало видно кремезного чоловіка в шапці, мокрій по самі вуха. За ним на стіні висіла жердина з ґнотами. Під жердиною Лада побачила ряд однакових склянок для ліхтарів. Чоловік переступив через поріг, тримаючи перед собою шматок пирога на глиняній мисці. Коли він приставив другу ногу на килимок, миска зникла. Нижня скоринка шубовснула йому в долоню. Він швидко підставив другу руку, щоб не сипалося на підлогу.

— Оце добре, — сказав він. — Сиром догори.

Килина зачинила за ним двері й подала тарілку.

— Петре, я ж казала, ту миску можеш лишити собі.

— А я що зробив? Ніс у руці під самісінькі двері.

Килина зняла з нього шапку й почепила на кілок. Петро поставив пиріг на стіл і підсунув тарілку ближче до Ярини. Від мокрої шапки пахло олією для ліхтарів. Петро іноді стукав у Ладину майстерню й просив вийти потримати драбину, коли вже всі сусіди гасили світло.

— Ти з ярмарку? — спитала вона.

— Зі свого завулка. На ярмарку мені лишили два ліхтарі горіти до ранку. Один при помості, другий над прилавками. Кажуть, ще прийдуть звіряти, хто де торгував.

Лада глянула на ключ у своїй руці. Під ручкою скрині були випалені її ім’я й знак спілки. Хто мав список місць, знайшов би скриню й при одному ліхтарі.

Ярина відламала від пирога два кутики. Більший подала Петрові, менший з’їла сама. Потім узяла з лави одну шпильку, яка вже випала їй із волосся, й показала Килині.

— А ви вмієте цими?

Килина сіла на табурет і вийняла з вузлика кістяний гребінець. Дівчинка стала між її колінами. Лада очима пошукала мокрі. Одна лежала на ганчірці, а друга прилипла їй до спідниці.

— Я могла б піти з тобою до скрині, — сказала Ярина, поки Килина розбирала їй волосся. — Я пролізу під тентом.

Лада відліпила панчоху й поклала до пари.

— Можеш почекати тут. Я прийду по тебе, як матиму горнятко.

Килина на мить притримала вибите пасмо. Ярина довго дивилася на носки сухих панчіх. Тоді витягла з кишені стару рукавицю.

— А тут можна її десь повісити?

— Тут тільки й знають, що вішають, — відповіла Килина. — Вибереш собі мотузку.

Ярина кивнула. Килина заколола їй волосся й простягла Ладі гребінець. У нього бракувало двох зубців. Між цілими застрягла біла нитка з Ярининої шпильки.

— Бери собі. Заїдає хіба на мокрому волоссі.

Лада прийняла гребінець. Килина ще кілька секунд тримала її за руку.

— Тут, у мене вдома, — додала вона. — Як забаришся, у дворі дверей вистачає.

Ярина обернулася до Лади, щоб перевірити, чи та поклала подарунок у кишеню.

— То я лишуся. Тільки ти прийди й скажи, якщо горнятка там уже нема.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше